День відбуття

— З перемогою. Ти все-таки переміг…

— У гробу я бачив такі перемоги…

— Я ж розумію, це я, напевно, тобі все мало не зіпсувала. Я, — сказала вона вже впевнено, подивившись у його очі.

Заперечувати це в нього не було ні сил, ні бажання.

— Ну, ти… — погодився Сергій. — Дуже вже несподівано з’явилася, погодься. Я… взагалі був упевнений, що ніколи більше тебе не побачу. До речі, це тебе я мало не перекинув у вестибюлі, так?

Вона мовчки кивнула.

— Один тут отримав серйозну травму. То ми перелякалися і бігали дзвонити до «швидкої». Вибач. Я навіть не відразу упізнав тебе…

— Лише потім, коли зайшов до залу, відчув щось таке… Ну, ніби побачив щось незвичайне, — договорила за нього Юлія. — Правда?

Він помовчав на знак згоди.

— А все-таки, що ти тут робиш? — запитав Сергій.

— Повболівати прийшла, — відповіла вона.

— За мене? — не зрозумів він.

— Ну, як тобі сказати? Тепер, звичайно, і за тебе. Я ж не знала, що ти береш участь у цих змаганнях. По-перше, ти сам казав, що більше не виступатимеш, по-друге, твоя травма. Я не думала, що побачу тебе тут. А прийшла вболівати за наших. Он, подруги мене потягли з собою.

— «За наших» — це за кого? — не зрозумів Сергій.

— «За наших» — це означає за наших. Тут виступає команда нашого університету. Ти, напевно, не знаєш, ми тепер сюди переїхали і тут живемо. А я торік вступила до університету. Зараз закінчую перший курс. Юридичний факультет.

Напевно, Сергій дивився на неї вкрай здивовано, тому що вона відразу ж запитала:

— Я що, справляю враження зовсім тупої, що ти так здивувався?

— Ні, — знітився Сергій. — Звичайно, ні. До речі, вперше я здивувався ще тоді, при нашому знайомстві, тому, що ти ніде не навчалася. Так що ти не права…

— Причина твого подиву мені відома, — промовила Юлія. — Але не переживай, я не образилася. Що поробиш, тому, хто змушений боротися за виживання, не до освіти. Тепер — інша справа. Тепер я живу, як усі. Чому ж мені не отримати спеціальність?

— Звичайно, — погодився Сергій.

— Це Гайдукевич наполіг на переїзді сюди. Місто йому подобалося… Він і підкинув ідею вчитися. Вважав, що так скоріше забудуться усі ті жахи.

— І що, забулися? — запитав Сергій, дивлячись їй в очі.

— Практично забулися, — спокійно відповіла вона.

— І що… — він несподівано осікся, не знаючи, чи можна запитувати про те, що намірився.

Вона спокійно і запитливо подивилася на нього. «Чого ж ти, продовжуй, — говорив її погляд. — Ми ж завжди з тобою вміли в очі сказати, хто що думає».

— І що, ти не боїшся тепер, що вони з’являться знову? Ти впевнена, що вони тобі більше не загрожують?

— Авжеж, — сказала Юлія. — Гадаю, я одна з небагатьох, якщо не єдина, кому це вдалося. Тепер я можу жити спокійно.

Вона помовчала й додала:

— І те, що це сталося завдяки тобі, я також пам’ятаю. Ніколи не забуду.

Сергій відвів очі. Він не знав, як трактувати теперішній її стан з позиції звичайних, навіть подумки не міг сказати, здорових людей. Це слово по відношенню до всіх означало б, що ця незрівнянна дівчина, яка сидить перед ним… З ним самим тепер почало щось діятися. Він навіть не розумів що. А здавалося… Сьогодні зранку це відчувалося особливо гостро. Оманливе враження, що ніколи не було ніяких печер, харгілонів. Не було Юлії. Але він розумів, що це тимчасово. Що спогади повернуться, щойно припинять працювати м’язи і вироблятися спортивний адреналін. Та насправді все було набагато гірше. Ще не скінчилися змагання, а спогади вже з ним. Та що спогади — сама Юлія прийшла нагадати, що життя його ще досі знаходиться у тому стані, який можна порівняти хіба що з перебуванням на межі дня і ночі. З одного боку, пролягала вічна темрява, у якій на нього ще досі чекала на самоті дивовижна жінка з неповторними очима, які притягали його сильніше за усе. І тим не менше зробити крок на цю половину здавалося надзвичайно важким завданням. З другого боку, світило сонце і ходили люди — звичайні, рідні, такі, як він сам. Тут було просто і звично, ніщо не гнітило і вільно дихалося. І зробити крок у цьому напрямку здавалося дуже легко, проте він не міг наважитися і на це. Адже там не було її.

— А як ти? — запитала Юлія.

— Ніяк… — він не знайшов інакшого слова. — За місяць дипломна, випускні, і все. І тоді я, напевно, зроблю так, як і ти, дремену куди-небудь, навіть не знаю куди.

Усе, що він міг сказати. Адже про обидві половини Юлія знала, розуміла і без нього.

— А як твоя машина?

— Нічого, їздить… Пробач, що я так і не прийшов тоді попрощатися, — сказав Сергій.

— Нічого, — відповіла вона. — Я розумію тебе. Навіть краще, ніж ти думаєш. І не ображаюся. А як ти опинився на змаганнях?

— Після того всього почав посилено тренуватися. Знаєш, хотілося просто кудись подіти себе, набрав форму. Виграв кілька дрібних змагань, тоді примусили виступати тут. За будь-яких обставин це мої останні змагання.

— Тоді я правильно вчинила.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Сергій.