День відбуття

Бачачи, що врятувати руку не вдасться, Сергій відпустив її, одночасно відпихаючись ногами від килима і намагаючись якось викрутитися з-під цієї брили. Щось таки вдалося. Надто велике бажання заламати суперника зіграло з львів’янином лихий жарт. Докладаючи надто багато зусиль, він втратив рівновагу, коли Сергій віддав йому руку. Сергій вислизнув з-під нього, і вони закрутилися на килимі у божевільній круговерті. Побачивши таку раптову зміну, публіка навіть посхоплювалася з місць. Лише на якусь мить львів’яка відчув розгубленість. Сергій вчепився у його руку мертвою хваткою, налягаючи всім тілом, як і його суперник якусь мить до того. Той закрутився наче дзиґа, намагаючись звільнитися, але Сергій встигав за ним. Тепер уже не витримували м’язи та «замок» його суперника. Але й Сергій був виснажений. Йому не відвоювати втрачені бали! Пізно! Він зробив ще один відчайдушний ривок і, коли суперник доклав протидіюче зусилля, перескочив через нього, не відпускаючи його руки, перекинувся через голову, затягуючи за собою суперника і відтискаючи ногами його голову та грудну клітку. Тепер він розривав його «замок» обома руками та ще й ногами на додачу. Львів’янин навіть захрипів від натуги, але нічого зробити вже не міг. «Замок» його пальців розірвався, і публіка почула крик, що заглушав несамовите стукання долоні його вільної руки об килим, яким він оголошував свою поразку.

Сергій мало що усвідомлював, коли, хитаючись і хапаючи ротом повітря, стояв у своїй майже вивернутій червоній куртці з піднятою догори рукою поруч з рефері. Львів’янин стояв по інший бік, скривившись і тримаючись за лікоть пошкодженої руки. Нарешті їх відпустили, і Сергій побрів навмання до краю килима, проте зовсім не туди, де чекав його Євген. Він брів просто на отвір відчинених дверей. У скронях гупало, і все пливло перед очима.

Євген наздогнав його біля самих дверей, але стримати не міг. Так і вийшли вони на сходи, і лише тут тренер хапнув його за розхристану куртку, розвертаючи до себе:

— С-серьога, що за д-діла?! У тебе що, к-риша п-поїхала? Що ти виробляєш? Що відбувається? Я т-тебе питаю!

Він міг і не казати цього. Все було написано на його обуреному обличчі. Сергій сперся на поруччя сходів, що вели до роздягальні, і продовжував хапати повітря. Куртка на ньому зовсім розхристалася, і було видно, як під лівим грудним м’язом часто випинається шкіра від ударів серця. Піт рясно стікав з його обличчя.

— С-серьога, що це було? — не розуміючи, вже спокійно запитав Євген.

— Слабо мені стало, — відповів Сергій, дивлячись убік.

— Як це, с-лабо? — не зрозумів Євген.

— Так, слабо, погано… Дай мені спокій. Я хочу піти посидіти, відпочити.

— Н-не розумію, ти що, з-захворів?

— Ні, я піду посиджу у роздягалці.

— Так я не з-зрозумів, ти будеш б-боротися? Це ж твій фінал! Ти з-наєш, що буде, якщо ти н-не вийдеш?

Але цієї миті з дверей залу вискочив ще один чоловік, невисокий та прудкий, старшого вже віку. Це був завідувач їхньої кафедри фізкультури. Він швидко підскочив до них і майже змовницьки зашепотів їм обом в обличчя:

— Вертепний, ну я завжди знав, що ти ходяче диво! Ти мене до інфаркту доведеш. Значить так, як собі хочеш… Якщо бажаєш — можеш і фінальний двобій повзати по килимі, наче хробак, і смішити глядачів, мене не обходить. Але щоб першість була твоя. Якою хочеш ціною. Зрозумів? Якщо ні — дипломної можеш не писати і на випускні не приходити — все одно не складеш. Ти ж дуб! — Він виразно постукав себе по лобі. — Розумієш? Сам ти ні хріна не складеш, ти ж знаєш! Ну як так? Після того, як Дніпропетровськ винесли, золото саме до тебе проситься, а ти таке виробляєш? Запам’ятай, я тобі сказав… Хочеш скінчити університет, перемога — твій єдиний шанс.

І він майже бігом чкурнув назад до залу. А Сергій, мляво пересуваючи ноги, зійшов сходами, опустився на одну з лавок, що стояли під стінами, і заплющив очі.

— У тебе є ще б-близько години, — сказав згори Євген. — П-приходь до тями…

Дихання помалу заспокоювалося, вгамовувалося серцебиття. Обличчя поступово переставало пашіти. Щось важке, але приємне розливалося по його ногах, від чого відступало оте бридке відчуття, наче вони чужі. Те саме відбувалося і всередині. Якесь приємне заспокоєння. Дійсно, він зумів цього разу вийти сухим із води. Його не роздерли на її очах. Більше того, якимось дивом йому вдалося виграти цей двобій. Не хотілося думати, що буде далі. Зараз, в оцю секунду, все було прекрасно.

Сергій розплющив очі. Вона стояла перед ним. Сама незрівнянна Юлія.

У красивому дорогому довгому плащі, з-під якого було видно лише елегантні туфлі на високому підборі та нижню частину її гомілок. Волосся спадало на комір плаща, поверх якого лежала тоненька хустинка. Вперше Сергій побачив на ній і косметику, а ніс його мимоволі ловив аромат дорогих парфумів. Все тепер в ній було інакше. Все, крім отого погляду, який він добре знав і з яким звик зустрічатися. Вона підійшла і присіла на край лавки біля нього.

— Привіт, — сказала Юлія. — Я рада за тебе, вітаю.

— З чим мене можна вітати? — сумно відповів Сергій.