День відбуття

На той час він практично повністю відновив свою форму, залікувавши травму коліна. За рік поступово зникли всі її наслідки. Та й душевний стан — що казати — вже не був таким неприкаяним. Ні, він і зараз не вважав його нормальним, особливо в ті «порожні» вечори, коли самі по собі набігали спогади.

Перед очима, як у кіно, пропливала їхня подорож на таксі разом з доберманом, розпач Юлії, коли він випадково почастував її кулаком по ребрах. Це було страхітливо. Він і зараз вкотре переживав враження того удару — легку перешкоду, яку зустріла його рука. У таку мить очі його завжди самі заплющувалися, від чого це неприємне, але водночас хвилююче враження поступово зникало.

А далі майже реально виникав ниючий біль у правому коліні, і він згадував себе у ліжку — обличчям до стіни. Позаду знову чулося легке шелестіння одягу, який вона скидала, а потім дотик її тіла. Відразу виникало прикре відчуття чогось дуже бажаного, але не реалізованого. Того, що було втрачене назавжди. Більше цього ніколи не станеться. Ця жінка, яку, виявляється, він і досі так гостро бажав, могла належати йому. Він міг бути з нею, хай навіть ненадовго. Міг, але не був. Як би це було насправді? Уявити собі таке завжди виглядало для нього справою нереальною, завданням над власні можливості, навіть маючи в пам’яті лише її поцілунок та близький дотик. Відчуття поїзда, який вдалині зникає з поля зору в той час, як легеням бракує повітря…

А потім, поглинаючи усі ці спогади, прикрість та жаль, насувалася одна велика чорна пелена, фатальна та невблаганна. Абсолютна темрява, в якій нічого не видно і де живуть жахливі та незрозумілі істоти — харгілони.

Такі спогади виснажували та надовго виводили з рівноваги. З часом вони відвідували його дедалі рідше, але завжди після них Сергій довго відчував розгубленість та кволість. І завжди існувала впевненість, що позбутися їх до кінця йому не вдасться ніколи. Що скільки житиме, завжди пам’ятатиме момент остаточної втрати цієї жінки, кращої за яку — він знав — зустріти ніколи не доведеться. Спогади про Юлію з’являлися лише час від часу, але завжди у ньому була присутня якась підсвідома думка — де вона? Що з нею? Як їй живеться? І спекатися цих запитань, поставлених невідомо до кого, перспективи, здавалося, не існує.

Можливо, саме це й змусило його відновити регулярні тренування і повернутися на роботу до автомайстерні — заради грошей. Він також тричі виступив на турнірах, скромніших за рангом, але з непоганим результатом, і тепер мав законні підстави сподіватися на істотну допомогу під час дипломної та випускних. І хай, навіть в обох відношеннях, положення його важко було назвати міцним, задіяність у справах протягом цілого дня хоч якоюсь мірою відволікала від дурних та важких думок. Можливо, саме цій обставині він і радів найбільше.

Чутка, що представники федерації вже прибули, пронеслася миттєво. Не дивлячись на таку непередбачену затримку в часі, Сергій чомусь, навпаки, перестав хвилюватися. Попри всі існуючі канони щодо націленості та віри у перемогу, він розумів, що може не виграти першість, і реально бачив себе у цьому турнірі лише зі «сріблом», якщо, звісно, не станеться якихось прикрих несподіванок.

За кілька метрів від нього міряв кроками зал той, хто претендував на перемогу у його ваговій категорії найбільше, принаймні так вважав сам Сергій. Він бачив цього спортсмена вперше. Звичайна спортивна фігура, можливо, трохи вищий за нього на зріст, старший за віком. Та Сергій уже знав, що це Володимир Марощук, майстер спорту міжнародного класу, який виступав свого часу навіть за збірну країни. Кидалися в очі його манера рухатися, вести двобій, спокій та впевненість у собі. Легкість, з якою він переміг у трьох попередніх двобоях, вражала. Один із попередніх суперників дніпропетровця був взагалі кремезний, і Сергію, який спостерігав за цим двобоєм, приносило справжнє задоволення дивитися, як тому, на вигляд сильнішому, то не вдавався захват, то суперник, який вже опинявся майже під ним, чомусь в останню мить вислизав, тримаючись розкуто і навіть самовпевнено. «Зараз він довимахується…» — не раз думав Сергій, спостерігаючи за двобоєм. Але скінчилося все тим, що дніпропетровець несподівано чисто провів «задню підніжку», чим і зняв усі запитання. Не потрібно було мати великого досвіду, щоб зрозуміти, що перед тобою самбіст зовсім іншого класу. Ще вчора після останнього свого двобою Сергій прорахував, що може зустрітися з ним лише у фіналі, якщо, зрозуміло, сам потрапить туди. Це була надзвичайно благоприємна розкладка, оскільки, згідно з формулою змагань, невдалий двобій на більш ранній стадії турніру міг залишити його взагалі поза призовою трійкою.

Ні, звичайно, Сергій не збирався віддавати йому перемогу. Зовсім ні. У такому разі навіть не варто було виходити на килим. І все-таки…

Крутий та впевнений у собі дніпропетровець сьогодні чомусь нервував. А може, це була просто нетерплячка. Зараз усе розпочнеться, і він знову стане самим собою. Сергій відвернувся, щоб не бачити цього Марощука і не накручувати себе.