День відбуття

— Так воно і сталося, — погодився Сергій. — Ходив за нами, наче тінь, з’являючись то з одного, то з іншого боку. Тепер, вже заднім числом, я зрозумів це.

— Він мав талант воїна, який не дозволяв жити спокійно. Мурат повинен був постійно ходити по лезу ножа. Притому вважав, що ці здібності повинні відповідно винагороджуватися. Держава ж вважала інакше. Тому не дивно, що у нових умовах йому відкрився прямий шлях до Калоєва. Я завжди знав, що ця людина не помре своєю смертю.

— А як же совість? — скинувся Сергій. — Що йому — однаково, кого вбивати — «духів» чи мирних людей?

— Совість, як ти кажеш, — це перше, що не витримує, руйнується на війні. «Духи» в широкому розумінні — також мирні люди, які нас туди не кликали.

Обидва вони замовкли. Кожен думав про своє.

— А як Юлія? — нарешті запитав Сергій.

— Нормально, — відповів Гайдукевич. — Їй ще потрібен час, щоб відійти від цих жахів, але за будь-яких обставин, це вже інша людина. Вся у справах, клопоче, щоб я скоріше став на ноги. Можеш собі уявити, який камінь з неї звалився. Будує деякі плани…

— І що… — Сергій мимоволі проковтнув, — вона може зараз з’явитися тут?

— Ні, не може. Я подбав про це. Гадаю, ти й сам знаєш чому. — Гайдукевич дивився йому в очі спокійно, але водночас запитливо, надто небайдужим було для нього це питання. — Якби ти хотів її бачити, то сам би зробив якісь кроки для цього. А не зробив — значить, не хочеш. Для чого ж мені ставити у незручну ситуацію вас обох?

Сергій опустив очі.

— Борисе Олександровичу… Усе це надзвичайно складно… Я навіть не певен, що зможу пояснити. Але враження таке, що після виходу з печер та смерті того навіженого з ножем проблем у мене не поменшало. Більше того — ще там, під землею, вийшовши на фінішну, я відчував, що буде так. Мені… просто важко.

— Вірю, — сказав Гайдукевич, — і розумію. Прекрасно розумію. Давай поговоримо про них. Наші з тобою проблеми до деякої міри переплітаються. І від того, як кожен з нас їх вирішуватиме, залежатиме доля іншого. Ти згоден?

Сергій мовчки кивнув.

— Мені здалося, що за цей час між вами з Юлею виникло щось більше, ніж… — він не знайшов підходящого слова.

— Можливо, — погодився Сергій. — Інакше б… мої проблеми давно скінчилися.

— І її також, — сказав Гайдукевич. — Розумієш… як не уболіваю я за її долю, а ніколи б не наважився брати участь у їх розв’язанні. Але… обставини розпорядилися інакше. Обставини, на жаль, достатньо жорстокі, тому говоритиму з тобою прямо. Існують Калоєв, Ірина Пашутіна, існують кляті гроші. Нікуди не поділися… Існує, врешті-решт, пам’ять моєї дружини. Тому ви з Юлією будете позбавлені часу, позбавлені можливості спокійно та природно вирішувати усі ці важкі питання і розбиратися, хто тепер що до кого відчуває. Нам з нею знову доведеться зникати. Так, щоб тепер уже не знайшов ніхто. Отож головне, для чого я покликав тебе, — повідомити, що ти обмежений у часі. Скажу чесно, я не говорив з нею про це, але бачу, знаю, що вона думає.

— І… що ж вона думає? — запитав Сергій, відчуваючи, як все холоне всередині.

— Гадаю, ти надзвичайно дорога для неї людина. Вона давно кохає тебе, але ніколи не наважиться, тому що… Вона знає, тверезо розуміє, що ти думаєш про неї.

— І що ж? — тепер власний голос здався Сергієві взагалі чужим.

— Що вона божевільна.

Обличчя Гайдукевича стало жорстким, очі — непроникними.

— А… — Сергій затнувся.

— …Хіба це не так? — договорив за нього Гайдукевич. — Позавчора в нас був Джеремі Патерсон. Це був приватний візит. Він констатував, що мети досягнуто. Щоправда, не буду приховувати, мета — мався на увазі отой максимум, про який говорив він же. Але результат — він нічим не відрізняється від повного видужання. Моя донька тепер повноцінна людина.

— Але ж Юля і тепер вважає, що вони існують? Вона завжди пам’ятатиме, як її переслідував у печерах… Вона ж завжди вважатиме, що це був мрець, якого підняли з могили? Чи ви розповіли їй про Мурата?

— Воронь Боже! — обличчя Гайдукевича спохмурніло. — І упаси тебе колись говорити з нею про таке! Це також одна з причин нашого майбутнього зникнення. Ніхто… ніхто не повинен відкрити їй правду. Це може лише травмувати її. А так — вона житиме далі як звичайна повноцінна людина, знаючи, що вони тепер не являють для неї ніякої небезпеки. Так казав Джеремі.

— А як же ви пояснили їй приїзд психіатра?

— Дуже просто, — відповів Гайдукевич. — Сказав, що це потрібно в інтересах слідства, що так радив зробити наш адвокат. А вона слухається мене в усьому. Тому і показання ми давали однакові. До речі, я вдячний твоєму другові і тобі, що ти вмовив його мовчати про примус і зброю. Я… мені прикро, що йому довелося стільки пережити. Передай, що я вдячний і компенсую йому… Коли все владнається, я дійсно пришлю йому гроші, гідну компенсацію.

— Гадаю, це буде справедливо, — погодився Сергій.