День відбуття

Отож я наживав смертельних ворогів, водночас роблячи успіхи, від яких не диво було захворіти на самовпевненість і втратити обережність… Це був страшний день, шістнадцятого липня. Це не можна забути, воно не згладиться ніколи. Двох охоронців застрелили, а мою дружину… Її зарізали на очах у доньки.

Гайдукевич важко ковтнув і обтер рукою обличчя, впоравшись із почуттями, які накотилися від цього спогаду.

— А Юля… Відтоді її почали переслідувати харгілони. Тоді я не міг збагнути, звідки воно все взялося, а за всіма проблемами цим і перейматися було ніколи. Тільки тепер я зрозумів. Очевидно, ще тоді ці виродки вигадали, а може, навіть продемонстрували рядженого «посланця», який на очах у моєї доньки вимахував цим жахливим ножем… Напевно, вона бачила все — від початку й до кінця. Ось так народилося царство харгілонів. Вона розповідала мені, як має виглядати отой мрець, їхній посланець, до тонкощів описуючи одяг та ніж. Саме так і був вдягнутий Мурат у печерах.

Обличчя Гайдукевича почервоніло, на ньому вирували емоції. Він відпив із кружки, що стояла на тумбочці поруч із ліжком і подивився на Сергія.

— Після того, як я поховав дружину, в нас із Юлею з’явилися інші проблеми, і я повністю відійшов від справ. Мене вже не цікавило, що відбувається у місті та краї. Я хотів лише одного — врятувати доньку. Тому насамперед потрібно було зникнути, і ми після кількох переїздів опинилися тут. Тоді я гадав, що це вдалося. Але насправді вони продовжували тримати мене під прицілом. Калоєв та Ірина Пашутіна. Для Краснодарської мафії усе склалося надзвичайно вдало. Калоєв очікував, напевно, що я оскаженію і почну справжню війну без правил. Скоріш за все, я так і зробив би, якби не був зв’язаний по руках і ногах. При бажанні він міг би прибрати мене взагалі, але не наважувався: капітал Пашутіна у цьому разі втрачався назавжди. Адже Юля була не дієздатною і успадкувати його не могла, а сам би він ніяк не отримав його зі швейцарського банку. Тому до пори до часу його влаштовувала ситуація, що склалася.

На відміну від Калоєва, Ірину Пашутіну така ситуація не влаштовувала. Очевидно, ця людина, яка мала все, що душа бажає, була хвора грошима. Можливо, грошима та амбіціями. Настільки хвора, що не погребувала розіграти велике кохання. Це була романтична історія, яку тепер боляче згадувати. Ми були знайомі майже чотири роки — дуже близько знайомі. Не можу навіть передати тобі, що я відчував до неї. Не знаю, що конкретно замишляла ця жінка, але тепер розумію — увесь час нашого знайомства обережно та тонко вона підбиралася до виконання власних задумів. Я довіряв їй, і вона знала все, чим я жив.

— Але ж вона могла розраховувати, — припустив Сергій, — що вилікувавши доньку, ви оженитесь на ній… Чи не легше…

— Ні, не легше, — заперечив Гайдукевич. — Вилікувавши доньку, я б узявся за Калоєва. І лише знищивши його, можливо… Але після цього від капіталу нічого б не залишилося. Та й сам я… Невідомо, чи вдалося б вижити у цій війні… Вона це знала. До того ж не кохала мене, швидше — навпаки. Тому і пішла на ризик, яким була співпраця з цими злочинцями. Самій би їй не вдалося здійснити таке. Не дивно, що вони так легко знюхалися. Адже Калоєв також був зацікавлений, щоб хвороба Юлії прогресувала. Він не збирався її вбивати. Лише загнав би у стан, з якого вивести не зміг би ніякий Патерсон..

Він довго та запитливо дивився на Сергія. Той лише опустив очі.

— Мурата я знав давно, — продовжував Гайдукевич, — ще з Афгану. Службу у військах він починав як інструктор з рукопашного бою, Афган розпочав командиром розвідвзводу, а дослужився у цій війні до начальника розвідки полку. Я і забрав його до Краснодара, коли став командиром дивізії. А коли армія занепала, Мурат, як і багато йому подібних, опинився у тіньових структурах. Я знав, що так станеться. Після мого звільнення з-під арешту я його більше не бачив. А ставши губернатором, знав лише, що ми, як то кажуть, по різні боки. На момент убивства моєї дружини Мурат був правою рукою Калоєва — начальником його охорони. Тож у мене були всі підстави підозрювати, що без нього не обійшлося. Це остаточно зробило нас ворогами.

— То саме це ви мали на увазі, коли питали його, чи не він це зробив? — запитав Сергій.

— Так.

— І ви повірили?

— М-м-м… Повірив. — Схоже, Гайдукевич був дійсно переконаний у цьому. — Гадаю, це дійсно зробили за його спиною. Адже Калоєв прекрасно знав, що ми разом воювали.

Він замовк роздумуючи.

— Ірина знала про мої плани стосовно печер одразу після їх народження. Отож, гадаю, у Мурата був час підготуватися. Ти не знаєш, напевно, на другий день після того, як витягли нас, десь, я вже забув, у якій частині печер, знайшли його «базу» — консерви, акумулятори, одяг, зброю і таке інше. У нього ж у кишені знайшли й карту печер. Про апарат нічного бачення, напевно, ти вже чув. Він жив там давно, вивчаючи маршрути, сполучення, словом, проводячи таку собі рекогносцировку, щоб у потрібний момент орієнтуватися там, наче риба у воді.