День відбуття

— Ну ось і все, хлопче, що я хотів тобі сказати. — Гайдукевич вдивлявся в обличчя Сергія, намагаючись прочитати, що той думає. — За будь-яких обставин я розумію, що ти зробив для моєї доньки. І для мене… Я не забуду цього… Словом, знайду можливість виразити свою вдячність. Дякую, що прийшов.

— А коли ви їдете? — запитав Сергій.

— Це питання… сам розумієш… — промовив Гайдукевич. — Ну, принаймні завтра-післязавтра нас ще можна буде застати. Тут. А далі…

Сергій підвівся, відчуваючи, як погано слухаються ноги. Було від чого… Простягнув руку хворому, який останні хвилини дивився на нього немов на лікаря, що збирався винести вердикт. Але «вердикт» цей виявився ніяким.

— Видужуйте, — сказав Сергій. — Бажаю всього найкращого. Остаточного вирішення всіх проблем, — і покульгав до виходу.

— А… — почулося ззаду, — а ти так і не прийдеш — попрощатися? Скажи, щоб я хоч знав…

Сергій обернувся і подивився на нього.

— Попрощатися… прийду, хоч це буде важко.

Він узявся за дверну ручку, але цієї миті з Гайдукевичем щось сталося. Він різко звівся на ліжку, скривившись і зсунувши загіпсовану ногу з підставки.

— Сергію, послухай мене. Послухай, синку, ще кілька хвилин. Я знаю, тобі нелегко. Тобі важко думати і дещо усвідомлювати, але послухай мене. В мене немає більше нічого, окрім Юлі. Гроші — це херня, повір мені, хоча вони є… Вона добра, розумна і гарна, хоча… Що я кажу… Ти сам бачиш. Вона ж не байдужа тобі! Повір мені, синку, усе буде гаразд. От побачиш. Не кидай її… Ти їй потрібен. Я не вічний, ти розумієш. У нас є стільки грошей, що важко собі уявити. Вони зроблять усе. Я можу відмовитися від усього — Калоєва, Ірини, міста, де мене ще б прийняли, клятв та обіцянок. Мені потрібне лише одне — щоб їй було добре. Ти дійсно потрібен нам обом. Ти справжній чоловік, якому я не побоявся б її довірити. Подумай… може, і ти потім шкодуватимеш, що відпустив жінку, яку врятував, з якою довелося разом пройти крізь пекло… Повір, ніхто не зможе кохати так, як вона.

Він виговорився. Це було те, що висіло на язиці від самого початку, коли цей відвідувач переступив поріг палати, а можливо, ще й раніше.

— Ти мовчиш… Я розумію.

Вони обоє розуміли все. Двоє сильних чоловіків, проблеми яких так чи інакше закручувалися навколо жінки з чорними виразними очима на ім’я Юлія. Ще хвилина, і двері палати повинні розділити їх. І той, хто мав залишитись, заслуговував принаймні на відповідь. Лише зараз Сергій вперше усвідомив, що знає її і може дати принаймні собі самому. Це нічого не змінювало у кращий для нього бік — він продовжував страждати, але не настільки, щоб зробити цей крок. Він продовжував кохати, але не настільки, щоб свідомо принести себе у жертву. Оце й була відповідь.

Вони тихо зачинилися, двері палати. Але обом здалося, наче це двері чогось більшого.

Епілог

Це був здоровезний зал старої ще забудови. Кидалися в очі нещодавно відремонтована підлога, сучасні баскетбольні щити з новою сіткою на корзинах. Були навіть глядацькі місця, що піднімалися ярусами від краю площадки.

Просто по центру баскетбольної площадки лежали два борцівських килими, на яких і змагалися спортсмени. Раніше Сергієві кілька разів доводилося виступати у подібних умовах. Місцевий університет, знайшовши, очевидно, відповідних спонсорів, добре організував змагання, на яких були присутні навіть представники федерації самбо.

У попередньому етапі змагань Сергій виступив успішно, перемігши в усіх трьох двобоях. Точніше, переміг у двох, а третій суперник змушений був відмовитися від двобою з ним через травму, отриману в попередньому. В результаті без особливих труднощів Сергій потрапив до фінальної частини змагань.

Самі змагання ось-ось мали розпочатися. Нагорі давно вже купками — хто вище, хто нижче — позбиралися глядачі. Внизу розминалися учасники змагань. Дещо осторонь стояло кілька тренерів та людей з організаторського штату, обговорюючи свої проблеми. Інші давали своїм підопічним останні настанови. З якоїсь причини затримувалися представники федерації, тому й не починалися змагання.

Давно розім’ятий, Сергій походжав у кутку залу біля «шведських драбин», усвідомлюючи, що віднедавна почав відчувати якийсь нетерпець і навіть давно забуте хвилювання. По-перше, це були, скоріш за все, його останні змагання, принаймні такого рівня. Перспектива потрапити сюди за якийсь місяць до випускних іспитів виникла несподівано. Організація таких престижних змагань вимагала від керівництва університету залучення кращих спортсменів навіть із числа колишніх студентів, не кажучи вже про тих, хто з тих чи інших причин перебував «в опалі». До останніх від-носив себе і Сергій. Але проректор натякнув, що змагання стануть і його іспитами, і дипломною роботою. Більше того, ранг змагань відкривав перед ним перспективу таки отримати майстра, зрозуміло, у разі перемоги. І Сергій, який вже поховав свої спортивні амбіції, загорівся.