День відбуття

Цьому відвідувачу хворий дійсно зрадів. Це було видно. Він підвівся на одному лікті, другу руку подаючи Сергієві. На обличчі його з’явилася посмішка.

— Здрастуй, — промовив він. — Дякую, що прийшов. Я, бачиш, поки що не можу…

— Як здоров’я? — запитав Сергій.

— Іде на краще. Операція пройшла вдало, ускладнень немає. За пару днів стану на милиці, шкутильгатиму поки що на одній. А там, обіцяють, усе буде гаразд. А ти як? Бачу, ноги не згинаєш?

— Гіпс наклали, — пояснив Сергій, — якраз на коліно. Але загалом також непогано.

— Я радий, — сказав Гайдукевич.

Він помовчав, збираючись з думками.

— Сергію, я попросив тебе про зустріч, бо хотів з тобою ще раз побачитися і поговорити. Тим більше не виключено, що ми з тобою більше не зустрінемося.

Сергій продовжував сидіти на краю його високого ліжка, мовчки дивлячись у підлогу. Зміст почутого насилу пробивався до свідомості, яку невідступно діймала думка: а що як до палати раптом увійде Юлія? Це не давало зосередитися. Він просто не уявляв, що робитиме, якщо зараз відчиняться двері й увійде вона.

— Я не хотів розставатися з тобою, — вів далі Гайдукевич, — принаймні не пояснивши тобі деяких речей. Сподіваюсь, ти зможеш мене вислухати. Сергію, усе, що я розповідав тобі там, — правда. Але не повна. А я хочу, щоб ти знав усе. Більш як десять років тому я, будучи ще полковником радянської армії, отримав посаду командира дивізії. Якщо ти служив в армії, то знаєш, що це висока посада. Це було в Росії, у Краснодарському краї, куди я повернувся, пройшовши Афган. Багато з нас, таких героїв, — він скривився, вимовивши це слово, — обіймали у Союзі після повернення доволі високі посади. Життя наче налагодилося, Юлі було тоді вісім чи дев’ять рочків. А я вже бачив себе за кілька років у відставці в генеральському чині. Але все обернулося інакше. Почалася нова епоха. Перестройка… Усе життя перетворилося на чортзна-що. За наказом Горбачова край отримав статус вільної економічної зони. Відбувалися перетворення, здебільшого абсурдні та небезпечні. Водночас розгорталися політичні ігри. Мені важко це згадувати — страйки, демонстрації, заворушення… І за всім стояв новий клас — люди, здатні на все заради влади та грошей.

Не буду вдаватися до подробиць, гадаю, ти розумієш, що це за часи. Якраз тоді з об’єднаної Німеччини почали виводити війська, мене ввели до складу однієї з комісій, які працювали там. Довелося від’їхати з дому на кілька тижнів. А тим часом почалися великі негаразди. Силам, які виступали за повну автономію, вдалося роздути заворушення до нечуваних масштабів. Юрби людей мітингували, скидали владу, обирали нову… Звісно, я переживав за сім’ю, яка залишилася там. А тут несподіванка — комісію, до складу якої я входив, розпустили. Поки я доїхав додому, ситуація у місті повністю вийшла з-під контролю. Силові структури краю, включаючи внутрішні війська, виявилися неспроможними на щось уплинути. Мій заступник дістав наказ згори ввести у місто танковий полк і вже готувався це зробити. Коли я дістався до частини, колона танків уже була на марші. Не знаю, що саме виявилося вирішальним у моїх міркуваннях, але я скасував наказ і не дав цього зробити. Лише потім оцінили, якому кровопролиттю вдалося запобігти. Напевно, це було б друге Придністров’я, а можливо, й друга Чечня. Тим часом я опинився під арештом. Мене усунули від справ, розжалували, і я чекав трибуналу. Пощастило — почався путч. Потім прихід до влади Єльцина, розпад Союзу… Мене звільнили. Але до армії я не повернувся.

Гайдукевич важко зітхнув.