Дев'ять братів і десята сестриця Галя

А ха­зяїну не мож­на бу­ло вго­ди­ти. Ха­зяїн був за­дир­ли­вий i ве­ред­ли­вий чо­ло­вiк, а до то­го ще ок­рут­ний чо­ло­вiк. Жiн­ку свою вiн ду­же лю­бив, а тiльки уран­цi вiн очi розкис­лить, то вже й по­чав за­чi­па­ти та за­ди­ра­ти її, i до­ти не вiд­чепиться, по­ки аж жiн­ка не зап­ла­че або хоч за­хо­диться на плач - то­дi вiн i до­вольний, ска­же їй, що во­на йо­му ми­лiш над усе у свi­тi й по­жа­лує її, i обi­цяє ку­пи­ти якусь там вит­ребеньку но­ву. А що вже най­ми­та ма­ленько­го, то вiн пої­дав не­ми­лос­ти­во. Тiльки б зо­ба­чив йо­го, бу­ло за що приг­ро­зи­ти й прик­рик­ну­ти, бу­ло за що й штовх­нуть. Хло­пець зро­ду не од­ка­зав йо­му сло­ва гiр­ко­го, та нi­ко­ли теж не ви­го­во­рю­вавсь i не по­ви­нив­ся - усе хлоп­чик прий­мав мовч­ки. Здається, що тая бе­зод­мов­нiсть драж­ни­ла ха­зяїна ще бiльш, i цi­лi­сiнький день вiн не так щи­ро пра­цю­вав з ко­жу­ха­ми та ко­бе­пя­ка­ми, як з тим, як би то луч­че дой­ня­ти тер­пе­ли­во­го хлоп­ця.

Минав день - який же хо­лод­ний, блис­ку­чий, вра­жий день! От зве­чо­рi­ло. Ха­зяїн по­нiс ро­бо­ту по­ши­ту, ха­зяй­ка пiш­ла до су­сi­ди по­си­дi­ти, по­го­во­ри­ти, або до ве­чер­нi - най­мит знов з вiд­ра­ми по во­ду до кри­ни­цi при­хо­див. Ве­чо­ра­ми зграя ко­ло кри­ни­цi бу­ла гуч­нiш, нiж ран­ка­ми. По тру­дах днев­них i по ро­бо­тi й по кло­по­тi знi­мав­ся ре­гiт, заводили­ся ­го­лос­нi роз­мо­ви.

Тут ба­чив хло­пець, як iн­ша ве­се­ла дiв­чи­на i пруд­кая, що не пос­ми­ри­ли її анi ро­бо­та, анi тру­ди, щи­ро спi­ва­ла й пiд­танцьовувала, тан­цю­ва­ла й пiдс­пi­ву­ва­ла з вiд­ра­ми на пле­чах на огульну втi­ху людську i на по­тi­ху; як воз­ни­цi бо­рються або прис­ка­ють во­дою й ля­ка­ють дiв­чат; як ча­сом най­мич­ки, роз­ва­жив­ши­ся, смi­яли­ся теж i гра­ли­ся мiж со­бою. Го­мо­нi­ла зграя, по­ки со­неч­ко не за­ко­чу­ва­ло­ся, багря­на зо­ря не ки­да­ла на все мiс­то свiй баг­рець i мо­роз не крiп­чав; дзвiн­ко й рiз­ко од­ту­пу­ва­ли­ся усi ступ­нi по снi­гу, во­рiтьми стук­ну­ли, у дзвiн уда­ре­но, виз­га по­лоз­зя, й бi­жать сан­ки, й людський го­лос, i со­ба­чий лай. I ве­чiр зга­сає - який же хо­лод­ний, баг­ря­ний, са­мот­нiй ве­чiр!

У ха­тi свiч­ка го­рить. Ха­зяїн шиє, якусь по­лу вiд ко­жу­ха стро­чить, ха­зяй­ка ви­ши­ва круг­леньку квiт­ку на очiп­ку шо­в­­ком, - си­дять ко­ло сто­лу обоє. Най­мит ве­де ко­ня напу­ва­ти, дає ко­ню вiв­са й сi­на й ко­ро­ву за­га­ня на нiч, теж упер­то­го ка­ба­на за­га­няв, при­но­сив у ха­ту дров на завт­ра, ще­пав трiс­ки на пiд­пал, виг­рi­бав по­пiл з пе­чi, ма­зав хазяй­ськi чо­бо­ти. А ха­зяїн усе шиє, ха­зяй­ка ви­ши­ває i що-не­будь ро­з­­ка­зує чо­ло­вi­ко­вi про те, що ба­чи­ла на тор­зi, що чу­ла вiд су­­сiд­ки. Ха­зяїн прис­лу­ха мовч­ки й час­то ог­ля­дається на най­ми­та, прик­ри­кує, приг­ро­жує; бу­ва й те, що ус­та­вав ха­зяїн, ки­дав ро­бо­ту i ка­рав най­ми­та сво­го або за те, що по­гано ма­зав чо­бо­ти, або за те, що две­рi не­доб­ре при­чи­ня… По­то­му знов сi­дає й шиє, а ха­зяй­ка, зирк­нув­ши на хлоп­ця, ча­сом зiтх­нув­ши, знов по­чи­на роз­ка­зу­ва­ти да­лi. У ха­тi душ­но та га­ря­че; по­роз­вi­шу­ва­нi по стi­нах бi­лих ря­бо­пе­рi пти­цi, здається, ска­зи­ли­ся вiд цiєї ду­хо­ти та жа­ри - од­нi кри­ла свої по­розп­рос­тя­га­ли у роз­па­чi та та­кеньки й зос­та­ли­ся - не­ма си­ли по­ле­тi­ти, не­ма си­ли й кри­ла згор­ну­ти; дру­гi знов у та­кiй са­мiй роз­па­чi сту­ли­ли­ся й на­го­го­ши­ли­ся. А морський роз­би­ша­ка-ту­рок - той зав­сiг­ди по­важ­но й смi­ло ди­вивсь з-пiд своєї чер­во­ної чал­ми, дер­жа­чи кинд­жа­­ла. Скiльки-то ра­зiв, як га­си­ли свiт­ло i ха­зяїн з ха­зяй­кою спо­кiй­ненько за­си­па­ли й товс­тим сном спа­ли, по­том­ле­но­му, по­би­то­му най­ми­ту ма­ло­му сни­ло­ся, що усi тi пти­цi ря­бо­пе­рi зiр­ва­ли­ся з стiн i гуч­ною, роз­пач­ли­вою зграєю в'ю­ть­ся, б'ються, круж­ля­ють над йо­го уз­го­лов'ячком усе пру­д­­ше, усе важ­че, усе га­ря­чiй, ма­ха­ючи кри­ла­ми пло­ме­нис­ти­ми, усе вiд них душ­нiй, - i ра­зом на­че по­вiв вiт­ро­вiй, на­че во­да плес­кає - зни­ка­ють пта­хи усi, ши­ро­ке та гли­бо­ке мо­ре ко­ли­сає й пле­ще у бе­ре­ги, на бе­ре­зi си­дить ту­рок у чер­во­нiй чал­мi, дер­жа­чись за кинд­жал, див­ля­чись на най­ми­та смi­ли­ми й по­важ­ни­ми очи­ма i на­че об чiмсь пи­та­ючи, у да­ле­кос­тi ки­ва­ючи… Скiльки-то вже ра­зiв йо­му сни­ло­ся, що знi­ма йо­го щось у воз­ду­хи з пти­ця­ми, що па­дає вiн i роз­би­вається! Скiльки-то ра­зiв у снi вiн пла­вав по го­лу­бо­му мо­рю й то­нув у гли­бi!

Зима до­хо­ди­ла кiн­ця, та хо­ло­ди ще сильнiї крi­пи­ли, I бра­ти з Га­лею си­дi­ли на пе­чi, пiд­жав­ши но­ги. Ти­хо бу­ло уве­­че­рi, ко­ли вчу­ла­ся сту­па чи­ясь i щось ми­го­ну­ло ми­мо вi­кон­ця.

- Мама! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Нi, се не ма­ма, - од­ка­за­ли бра­ти.

- О! - ше­пот­ну­ла Га­ля; оче­нят­ка в неї при­бiльши­ли­ся, а бро­­ве­нят­ка ви­ще зня­ли­ся.

- Не бiй­ся, Га­лю, - про­мо­вив мен­ший брат, i усi во­ни ви­глядали з пе­чi, ви­тяг­нув­ши шиї.