Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Вони прий­шли до ма­ленької цер­ков­цi, до ста­ренької, що сто­яла збо­чив­ши­ся ко­ло мiської бра­ми. На цвин­та­рi рос­ли ви­со­кi де­ре­ва, клея да бе­ре­за - з-за них тiльки ви­дать бу­ло хрест по­хи­лий на­бiк, та там­ки, де всох клен один, крiзь су­хi вi­ти вба­ча­ло­ся цер­ков­не вi­ко­неч­ко, узеньке й дов­геньке, i час­тин­ки си­вої, мшис­тої стiн­ки. Во­ни прой­шли по­уз дере­вами до рун­дуч­ка, що ша­тавсь i по­да­вавсь пiд но­гою, i всту­­пи­ли у цер­ков­цю.

Темна ста­ра цер­ков­ка. Уся во­на на­че скор­чи­ла­ся вiд ста­ростi. Ли­ки iкон­нi якось страх як смут­ненько ди­ви­ли­ся з стiн - древ­нi, стем­нi­лi, по­мерк­лi ли­ки, - то­ненькi вос­ко­вi свi­­чеч­ки жов­тенькi па­ла­ли якимсь по­лум'ям про­пас­ним; кiлька ста­реньких жi­нок мо­ли­ле­ся на ко­лiн­цях, - усi во­ни зав'яза­нi чор­ни­ми хуст­ка­ми, усi з ма­леньки­ми голiвочка­ми,­ з змор­ще­ни­ми об­лич­чя­ми. Якась мо­ло­да став­на дiвчи­на зап­ла­ка­ная сто­яла, при­хи­ли­вi­и­ися до стiн­ки, пильнень­ко див­ля­чись на свi­чеч­ку, що жар­ко па­ла­ла, та, ма­буть, чу­ючи своє ли­шенько та ду­ма­ючи про свою бi­доньку; пiп, бi­лий як мо­ло­ко, унят­но щось чи­тав та унят­ненько зiт­хав - усе якось бу­ло скор­бот­ненько й ти­хенько, смир­ненько. Ста­р­ший брат за­ду­мав­ся, дру­гi бра­ти вга­му­ва­ли­ся, i Га­ля втих­ла, а ма­ти, як увiй­шов­ши, впа­ла на ко­лiн­ця, так увесь час i зос­та­ла­ся мо­ля­чи­ся. Дiт­ки по­ди­ви­ли­ся на неї, згляну­лися iз со­бою та й теж щи­ро по­ча­ли со­бi мо­ли­ти­ся, на­че об чiмсь бла­га­ючи, тiльки са­мi во­ни не зна­ян, об чiм. Серде­нятко якось вха­ло­ся, мис­лоньки не зби­ра­ли­ся до­ку­пи, во­ни нi про що не про­си­ли, а жа­да­ли во­ни - як вже жа­да­ли! - жа­дали со­бi свi­ту та ве­се­ленької ра­дос­тi, та ле­генької втi­хи.

От вже по служ­бi й вий­шли во­ни з цер­ков­цi знов на свiт бо­жий. Со­неч­ко вже зiй­шло й скра­ло ро­су з тра­ви­цi й з де­рева i за­би­ра­ло­ся в усi ку­точ­ки й за­да­ва­ло у ли­це зо­ло­тим своїм про­ме­нем, аж зам­ру­жу­ва­ло очi. Уди­ца зiтх­ну­ла, не­мов покн­да­ючи яку важ­ну дум­ку, й гля­ну­ла на дi­ток, а у дi­ток сер­де­нят­ка знов заг­ра­ли­ся й знов охо­пи­ла їх на­дiя на щось хо­ро­ше.

Двi ста­ренькiї жiн­ки си­дi­ли, од­по­чи­ва­ли на цер­ков­но­му рун­дуч­ку, i слов­це "ярма­рок" по­па­ло в уха дi­тям, во­ни при­пинилися.

- Чудовий яр­ма­рок сьогод­нi! - ка­за­ла ста­ренька й непри­часно ди­ви­ла­ся про­ти се­бе уда­ли­ну.

- Еге ж, еге! - од­ка­за­ла дру­га, каш­ля­ючи, - лю­ди вирою­ються ще зве­чо­ра ту­дою.

Дiтки iзг­ля­ну­ли­ся й всмiх­ну­ли­ся, на­че го­во­ря­чи: от во­но й є! Не дур­но ж ми й до­жи­да­ли чо­гось!

Галя ви­гук­ну­ла:

- Мамо! Яр­ма­рок, яр­ма­рок! О, хо­дiм, ма­моч­ко, ой, хо­дiм, сер­деч­ко, хут­чiй у яр­ма­рок!

- Ходiм, ма­мо, у яр­ма­рок! Хо­дiм, ма­мо, у яр­ма­рок, - почал­и про­си­ти­ся усi си­ни.

- Ходiмте, хо­дiм­те, мої го­луб'ята, - ка­же удо­ва.

Та й пiш­ли усi в яр­ма­рок.

Сонечко пло­ме­нис­те гра­ло­ся у не­бi, вiт­рець жва­венько хи­тав де­ре­ва­ми, що по­па­да­ли­ся де-не-де по до­ро­зi, i шу­мiв у мiських са­доч­ках; на­род гуч­но ва­лив уди­ця­ми; во­зи якось ве­се­ленько ри­пi­ли один по дру­го­му - лед­ве мож­на бу­ло про­би­ти­ся, про­тис­ка­ти­ся по­мiж ря­бенькою ку­пою лю­дською; у го­ло­вi аж кру­ти­ло­ся. То ми­го­не про­ти те­бе прос­то роз­ши­тий ру­кав тон­кий, то лед­ве не за­че­пить те­бе ко­ле­сом, то од­сах­неш­ся вiд па­ри очей грiз­них, то на шиї у се­бе чуєш мор­ду во­ло­ву; то ро­га­ми те­бе заш­торх­не вiн, то знов ти заш­торх­нув та по­ко­тив ка­ча­на ка­пус­ти з чий­огось во­за, то ти на ко­гось на­торк­нувсь, то те­бе су­ну­ли. Лю­ди, об­лич­чя, оде­жи­на, рiз­но­го­ло­са пти­ця у сад­ках, квiт­ки, ко­шики, сi­но, ри­ба, овощ, дош­ки, вiрьовки, дьоготь, яго­ди, вi­ники - усе дви­жить, мi­шається, ми­го­тить, зни­кає i знов по­казується про­ти очей. По­верх усього то­го в'ються по вiт­ру стрiч­ки дi­во­чi рiз­ноц­вiт­нi, квiт­час­тi, бi­лi на­мiт­ки жi­но­чi, си­вi та чор­нi шап­ки ко­зацькi, вер­хо­ви­ни ви­со­ко пок­ла­де­но­го во­за то боч­ка­ми, то знов сi­ном, з ви­ла­ми торч­ма у йо­му. А го­ло­сiв те­бе глу­шить, а слiв та ви­гу­кiв те­бе по­вер­тає ту­дою й сю­дою… Та що й ка­за­ти! Не мож­на зро­ду ви­ма­лю­ва­ти сло­ва­ми, як во­но бу­ва: тре­ба са­мо­му бу­ти й са­мо­му ба­чи­ти.

Нема ж бо ди­ва, що у вдо­ви­них дi­тей очi роз­бiг­ли­ся й сер­де­нят­ка шви­денько ко­ло­ти­ли­ся вiд втi­хи, й що не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти га­разд, чи то вiд пе­ре­ля­ку, чи то вiд ра­достi. Га­ля раз у раз гу­ка та по­гу­кує. От во­ни вже до­ча­па­ли до са­мо­го пла­цу на дру­гiм кiн­цi мiс­та, де яр­ма­рок став.