Дике полювання короля Стаха

— Усі наші танці добрі, але такого вогняного, як польський мазур, нема. «Лявониха» — тільки вона й могла б посперечатися, але для неї треба кілька пар, а ці бабники і слинтяї хіба можуть? Тут треба мати балетні ноги, от як у мене.

І зареготав. А я з жахом дивився на його ноги-шинки і думав: «Що він зробить з доброго танцю?!»

Тим часом усі відійшли вбік, звільнили місце. Я чув голоси:

— Сам… Сам танцюватиме.

Я не пішов од цієї профанації подалі тільки тому, що хотів подивитися на забутий танок, про який я тільки один раз чув і який, як кажуть, був дуже поширений років вісімдесят тому.

Величезна туша Дубатовка випросталася, він хмикнув і взяв Яновську пучкою зверху за прозору кисть лівої руки.

З першими ж тактами «Вітерця» він ударив закаблуками і пішов потрійним кроком, то з правої, то з лівої ноги. І його туша рухалася несподівано легко, спершу пристукуючи закаблуками після кожних трьох кроків, а потім просто так, навшпиньки. А поруч з ним пливла вона, просто пливла в повітрі, золотава, біла, блакитна, як райська пташка, і вуаль її маяла в повітрі.

Опісля вони кружляли, пливли, то зближаючись, то віддаляючись, то перетинаючи один одному шлях. Ні, це не була профанація, як не є профанацією танок старого важкуватого вже танцюриста, який колись був великим майстром. Це був справжній «Вітерець», який поступово переходив у вихор, і ось уже тільки кружляла в повітрі вуаль, миготіли ноги… І раптом музика вдарила мазура. Це був не цілком мазур, це була якась споконвічна місцева варіація на його тему, яка включала в себе елементи того самого «Вітерця».

І тут туша помчала наперед, загрюкала закаблуками, по-котячому м'яко почала злітати в повітря, вдаряючи в нім ногою об ногу. А поруч пливла вона, легка, усміхнена, велична.

Це було справжнє диво, небачене чудо: двоє людей у старосвітському одязі створили перед нами цю казку.

Зробивши коло, Дубатовк підвів Яновську до мене. Він був червоний, мов рак.

— Заморила вона мене… «Ви, дядечку, як молодий». Мо-ло-дий, мо-ло-дий! Ні, нема чого казати — з'їздився кінь. Пошлють мене незабаром до Абрама на пиво. Вам, молоді, жити, вам пісень співати, танці танцювати. Танцюй, хлопче.

Знову почалися танці. Світилович танцювати не любив. Ворона дувся і також не підходив, і мені довелося танцювати з нею до самої вечері. І як вона танцювала! Я мимохіть задивився на це дитяче лице, яке раптом стало таким жвавим і приємно хитруватим. Ми танцювали, і нам усе було мало, ми мчали по залі, пливли в повітрі, стіни кружляли довкола, і на них нічого не можна було помітити. Напевне, і вона почувала те саме, що я, а моє почуття можна порівняти тільки з тими снами, які часом бувають в юнацтві: тобі сниться, що ти танцюєш, і незнане щастя полонить серце.

Бачив я тільки її піднесене рожеве лице, голову, яка злегка похитувалася у такт музиці.

Пішли вечеряти. Коли я вів її до їдальні, мені здалося, що я чую в кутку зали якесь шипіння. Я глянув туди, у морок, побачив чиїсь очі — там сиділи старі панни — і пішов далі. І виразно почув, одійшовши, як сухий голос сказав:

— Веселиться, як перед погибеллю. Нагрішили, прогнівили бога і ще веселяться. Клятий рід… Нічого, скоро прийде дике полювання… Ач, безсоромниця, цілий вечір з цим чужинцем, із безбожником. Друга собі знайшла… Далебі, забожуся, що і на неї король Стах повстане. Починаються темні ночі.

Ці холодні слова наповнили мене тривогою. Справді, я поїду і, може, позбавлю цю. дівчину можливості вийти заміж. Навіщо я з нею цілий вечір? Що я роблю? Я ж зовсім, зовсім не кохаю її і ніколи не кохатиму, бо знаю своє серце. І твердо вирішив — не танцюватиму більше з нею І не сидітиму поруч за столом. І взагалі, треба їхати. Годі цієї пансько-шляхетської ідилії, скоріше до простих людей, до роботи. Я посадив її і став поруч, маючи твердий намір спіймати Світиловича і посадити з нею. Але всі мої наміри розвіялися димом. Світилович як зайшов, так і сів край столу. А Дубатовк щільно сів праворуч від господині і буркнув:

— Чого стоїш? Сідай, брате.

І коли я сів, додав:

— Добрий би з тебе шляхтич вийшов років сто тому. Руки міцні, очі сталеві. І з себе гарний. Тільки цікаво мені знати, чи серйозна ти людина? Чи не шалапут ти часом?

І я змушений був сидіти поруч із господинею, услуговувати їй, торкатися рукою до її руки, часом торкатися коліном до її коліна. І добре мені було, і водночас злість розбирала на Дубатовка. Сидить похмурий, як змій, дивиться на мене допитливо. На чоловіка своєї підопічної приміряє, чи що?

Швидко всі розвеселилися. Було багато з'їдено і ще більше випито. Обличчя почервоніли, дотепи сипалися градом.

А Дубатовк пив і їв більше за всіх, відпускаючи жарти, від яких усі за животи бралися.

І злість моя поступово зникла. Я навіть був вдячний Дубатовку, що він затримав мене тут.

А потім знову були танці, і тільки годині о п'ятій ночі гості почали роз'їжджатися. Дубатовк від'їжджав одним з останніх. Проходячи повз нас, він підійшов ближче і хрипло сказав: