Дике полювання короля Стаха

І я пішов. Йти мені довелося зовсім в інший бік від дому, на південний схід. Заросла травою алея, обабіч якої стояв похмурий, як ліс, парк, довела мене до огорожі. В одному місці тут не було прута (то була таємниця Надії Яновської, яку вона мені відкрила), і можна було пролізти. Це було добре, бо мені не довелося, таким чином, іти на північ тією алеєю, якою я приїхав, обминати весь парк і тільки тоді йти до будинку Дубатовка. А так я проліз крізь огорожу і вибрався на рівне місце. Ліворуч і прямо переді мною були безмежні вересові пустки з поодинокими купами дерев, праворуч якісь зарості, за ними повна, як око, річка, потім болотяний скарлючений ліс, а далі, видно, справжня і безнадійна драговина. Десь дуже далеко бовваніли за вересовими пустками верхів'я дерев, якими, мабуть, була обсаджена садиба Дубатовка.

Я повільно йшов пусткою, тільки часом потрапляючи на щось схоже на стежку. І хоч осіннє поле було похмуре і непривітне, хоч двічі над моєю головою пролітав величезний крук — мені було тут легко після Болотяних Ялин. Тут було все звичайне: мох на купинах болітець, сухий верес поміж ними, мишка-крихітка, яка тягнула з високого будяка білий пух, видно, у своє гніздо, готуючись до зими.

Я підійшов до будинку Дубатовка тільки присмерком, коли вікна його були яскраво освітлені. Це був звичайнісінький шляхетський будинок. Старовинної будови, приземкуватий, з дуже маленькими віконцями, він був укритий гонтом, чисто побілений, мав ґанок з чотирма колонами.

Провінційний архітектор не знав, мабуть, відомого секрету, І тому колони здавалися трохи випуклими посередині, як бочки. Оточували будинок старі жовті, уже майже облетілі величезні липи. За будинком великий, переважно фруктовий сад, за ним — клапоть зораної землі.

Я, видно, спізнився, бо за вікнами вже лунали голоси. Зустріли мене палко й радісно.

— Голубчики, святі мученики! — кричав Дубатовк. — З'явився-таки, з'явився блудний син. За стіл його, за стіл. Антосю, де ти там, лобуряко? Розгінну гостеві. Проморгали, чорти, навіть не салютували йому, стремінної не піднесли. У, бовдури…

За столом сиділо осіб десять, усі мужчини. Знайомі мені були тільки Світилович, Олесь Ворона, Стаховський. Майже всі вже були досить п'яні і розглядали мене чомусь з підвищеною цікавістю. Стіл угинався від страв: видно, Дубатовк був із заможних місцевих шляхтичів. Заможність, однак, була відносна. Їсти й пити було що, але покої, через які я йшов, не відзначалися багатою обстановкою. Стіни побілені, вікна різьблені і яскраво пофарбовані, меблі старі й не дуже добрі, зате дуже важкі. Старосвітчина визирала з кожного кутка. В їдальні, крім широкого дубового стола, табуретів, обтягнутих зеленим шовковистим полотном, двох данцігських крісел, оббитих позолоченим сап'яном та потрійного дзеркала в коричневій рамі, яка зображала місто я церковними банями, нічого не було. Строкато одягнені гості дивилися на мене.

— Чого ви очі витріщили? — гаркнув Дубатовк. — Столичної людини не бачили, ведмеді, чи що? Ану, допоможіть гостеві, покладіть йому на його тарілку, що вам до смаку.

Волохаті пащі заусміхалися, лапи почали ворушитися. Хутко на моїй тарілці лежав величезний гусак з брусничним варенням, індикова ніжка з яблуками, солені гриби, десяток колдунів, а з усіх боків тільки чути було:

— А ось пампушки з часником… А ось, пане, шматок шиночки дикого вепра, наперчений, огнем горить. Пам'яттю матері заклинаю — візьміть… А ось чудова… А ось надзвичайний…

— От як у нас по-білоруському частують, — реготав господар, побачивши, що я зовсім розгубився.

Переді мною виросла гора. Я спробував протестувати, але викликав такий вибух обурення (у одного з гостей навіть сльози потекли: правда, він був трохи напідпитку), що я здався.

Лобуряка Антось приніс мені на таці «розгінну» чарку Я дуже міцний на хміль чоловік, але тут розгубився. У чарці було не менше пляшки якоїсь жовтої прозорої рідини.

— Не можу.

— Як це «не можу»? Не може тільки цнотлива дівка, та й та швидко згоджується.

— Багато, пане Дубатовк.

— Багато, коли три жінки в хаті, і то не для кожного… Е-е, хлопці, нас не поважають. Просіть шановного гостя.

— Не кривдіть… Випийте, — заревіли гості ведмежими голосами.

Довелося випити. Рідина обпекла всі мої нутрощі, вогняні кола заходили в голові, але я стримався, не скривився.

— Мужчина! — похвалив Дубатовк.

— Що це? — проковтнувши добрий шмат шинки, спитав я.

— Го! Старку польську знаєш, горілку знаєш, українського спотикача також, а нашого «Трис дзивинірис» не знаєш. Це, брате, по-литовському «тричі по дев'ять». Горілка на двадцяти семи травах. Ми її секрет у литовців вивідали століття тому. Нині її й самі литовці забули, а ми ще пам'ятаємо. Пий на здоров'ячко, потім я тебе добрим медом почастую.

— А це що? — спитав я, торкаючи виделкою щось темне на тарілці.

— Голубчику ти мій, це лосині губи в підсолодженому оцті. Їж, брате, підкріпляйся. Ця страва для богатирів. Предки наші, земля їм пухом, не дурні були. Їж, обов'язково їж.

А через хвилину, позабувши, що рекомендував «губи», кричав: