Дике полювання короля Стаха

«Вельмишановний добродію мій, пане Білорецький. Надсилаю вам відомості про людину, якою ви цікавитесь. Ніде в генеалогічних моїх списках, як і в оксамитових книгах, про давність роду Берманів-Готевичів я нічого не знайшов. Але в одному давньому акті я натрапив на звістку, доволі цікаву. Виявилося, що 1750 року у справі відомого вольнодумця Немирича є згадка про якогось Бермана-Готевича, який був за ганебні вчинки засуджений до вигнання за межі колишнього королівства Польського й позбавлений шляхетських прав. Цей Берман був зведеним братом Яроша Яновського, що носив прізвисько Схизмат. Ви повинні знати, що зі зміною влади старі вироки позбавлені чинності, і Берман, коли це нащадок того Бермана, може претендувати на прізвище Яновський, коли головна віть цього сімейства згасне. Прийміть запевнення… і т. ін.».

Я мов остовпів і все перечитував рядки листа, хоч уже дуже стемніло й літери розпливалися перед моїми очима.

— Ч-чорт!.. Усе ясно. Берман — спадкоємець Яновської, огидний мерзотник, особливий негідник.

І раптом мені спало на думку:

— Рука… звідки рука. Ага! У Маленького Чоловіка, коли він дивився на мене крізь шибку, була рука, як у Бермана, такі самі довгі, нелюдські пальці.

І я кинувся у палац. По дорозі зайшов до своєї спальні, але листа там не було. Економка сказала, що лист був тут, повинен бути тут. Вона винувато квоктала переді мною: вона взагалі стала після тієї ночі в архіві дуже улесливою і лагідною.

— Ні, пане, я не знаю, де лист. Ні, на ньому не було поштового клейма. Ні, скоріше за все листа надіслали з Яновської округи, а може, з повітового містечка. Ні, тут не було нікого…

Ось хіба що тільки пан Берман, який заходив сюди, думаючи, що пан дома.

Я не слухав її далі. Очі мої пробігли по бюро, де лежали розкидані папери, в яких, видно, порпалися. Після цього я вибіг з кімнати й побіг до бібліотеки. Там не було нікого, тільки книжки цілими стосами лежали на столі. їх несподівано кинули для якоїсь важливішої справи. Тоді я рушив до Бермана. І тут сліди поспішності, навіть двері не зачинені. Кволий вогник сірника кинув кружок світла на стіл, і я помітив на нім одну рукавичку і розірваний навскіс конверт, такий самий, як у Світиловича тоді, того жахливого вечора

«Пане Білорецький, поважаний брате Я мало і кепсько знаю про дике полювання. Але я все-таки можу сказати тобі щось цікаве. До того ж я можу розкрити тобі один секрет, таємницю деяких темних подій у вашому домі… Можливо, це просто вигадка, але мені здається, що ти шукаєш не там, де треба, голубчику Небезпека у власному палаці пані Яновської. Коли хочеш знати дещо про Малого Чоловіка Болотяних Ялин приходь сьогодні о сьомій годині надвечір на те місце, де загинув Роман і де лежить його хрест Там твій невідомий добродій розповість тобі, в чому корінь смертних подій».

Я на хвилину завагався, згадавши долю Світиловича, але довго вагатися не можна було, годинник показував за п'ятнадцять сьому А тут ще Бермана нема… Куди пішов? Коли він і Малий Чоловік, і керівник дикого полювання — одна особа, він повинен дуже занепокоїтися, прочитавши перлюстрованого ним листа Чи не пішов він замість мене на побачення з незнайомцем, щоб заткнути йому рота? Цілком можливо. А тут ще сторож на моє запитання про Бермана показав рукою на північний захід, якраз у напрямку алеї і дороги, що вела до хреста Романа Старого.

Я побіг туди. Ах, скільки я набігався за ці дні і, як сказали б нині, натренувався! Чорт його побери, такий тренаж разом з Болотяними Ялинами! Ніч була трохи світліша, ніж завжди Промені величезного червоного місяця освітлювали часом, пробиваючи хмари, землю, навскіс падали поміж чорними стовбурами дерев Місяць стояв над вересовими пустками, такий величезний, червоний, такий райський, сяючий, такого вогнистого, щасливого кольору була ця планета, що туга за чимось світлим, ніжним, несхожим на ці болота й пустки залила моє серце. Немовби підпливли до землі і згоріли в повітрі якісь невідомі країни, міста з розтопленого золота і немовби було в них інше, не таке, як наше, життя.

Місяць тим часом, пливучи вище, поменшав, зблід і одразу почав раз у раз засновуватися дрібненькими білими хмарками, схожими на кисле молоко. І все знову стало холодне, похмуре й таємниче: хоч сідай і пиши баладу про бабусю, яка їхала верхи, і про того милого вершника, що сидів попереду.

Продершись якось через парк Болотяних Ялин, я вибився на стежку і вже майже підходив до Романового хреста. Ліс зліва стояв низькою, чахлою стіною, навпроти Романового хреста бовваніла людська постать.

І тут… я просто не повірив своїм очам. Звідкілясь раптом виросли тіні вершників. Вони повільно під'їжджали до людини. Усе це робилося у повному мовчанні, і мертва холодна зірка горіла над їхніми головами.

Наступної миті пролунав пістолетний постріл, коні перейшли в намет і зім'яли людську постать копитами. Я був вражений. Я думав, що побачу зустріч мерзотників, а побачив убивство людини.

В очах моїх потемніло, і коли я очуняв, то побачив, що вершників уже не було.