Дике полювання короля Стаха

Жахливий, нелюдський крик пролунав десь над болотами, був у ньому жах, гнів, відчай — чорт знає що таке. Але я не злякався. До речі, я ніколи відтоді не боявся. Усе жахливе, що я зустрічав після тих днів, мені здавалося нікчемними дріб'язками.

Обережно, як змій, я поповз до того місця, де темніло у траві те, довге. Я пам'ятаю, що я побоювався засади, сам хотів убивати, що я повз між осінніми травами, використовуючи кожну ямку, кожну канавку. І ще я пам'ятаю навіть зараз, як смачно пахнув дрібний полинець у траві. О, як пахнув тмин, які суцільні блакитні тіні лежали на землі! Яке добре було життя навіть у цьому огидному місці! А людина була змушена плазувати, як гадина, у траві, замість того щоб вільно дихати цим холодним, бадьорим повітрям, дивитися на місяць, розправляти груди, ходити від радості на руках, цілувати очі коханої.

Місяць світив на мертве обличчя Бермана. Великі лагідні очі були вирячені, обличчя перекривлене гримасою нелюдської муки.

За що його? Невже він не винен? Я ж був переконаний, що це він. Ох, як гірко, як радісно пахнув тмин! Трави, навіть помираючи, пахнуть гірко й радісно.

Тієї ж хвилини я інстинктивно, ще не розуміючи, в чому річ, поповз назад. Я відповз на чималу відстань, коли почув далекі кроки, йшло двоє. Я був під великою плакучою вербою. Став на ноги (люди не могли мене побачити: я злився із стіною лісу!), підскочив, і, підтягнувшись на руках, зліз на дерево, і заховався в його гущавині, як величезна деревна жаба.

Дві тіні підійшли до вбитого. Місяць світив просто на них, але обличчя були закриті шматками темної тканини. Дивні це були постаті: у старих капцях, у чугах, з довгим волоссям, на якому ледве трималися сплетені зі шкіряних стрічок шапки. На плечах — довгі плащі.

Вони підійшли до трупа і схилилися над ним. Я чув уривки їхньої розмови.

— Обоє клюнули на одну й ту саму вудку… Лікол… Х-хе, як вони, однак, повірили цьому дитячому прізвиську. І той вишкребок, і ця свиня. Лікол… дав їм Лікол.

І раптом один з них не стримався від здивованого вигуку.

— Що таке?

— Дивись, Пацюк, це не той.

— Як не той, чого ти брешеш?

— А я тобі кажу — не той. Це… це той дивак, що живе управителем у Яновської.

— От чортова душа! Помилилися трішки.

— За цю помилку, хлопче, — похмуро відповів один, — з нас Лікол голову зніме… Неприємно, брате. Двоє убитих — це жах. Цим може й начальство зацікавитися.

— Але чому він прийшов сюди замість того?

Другий не відповів. Вони відійшли од трупа і стали під деревом, під самими моїми ногами. Якби я захотів, я міг би опустити ногу і стати на голову кожному з них, на вибір, або двічі вистрелити з револьвера на такій відстані, на якій і дитина влучила б. Я тремтів од хвилювання, але голос холодного розуму казав мені, що так робити не можна, що я сполохаю решту, що з полюванням треба кінчати одним ударом, що зараз треба стежити за цими. Годі, я наробив занадто багато помилок, і коли загине ще й Надія — тоді тільки й залишиться, що піти у Велетову прірву, стрибнути туди й почути, як вирветься з твані над тобою з диким ревом повітря.

— За що він так ненавидить цього Білорецького? — запитав той, якого звали Пацюком.

— Думаю, за те, що Білорецький хоче одружитися з Яновською. А тоді палац з рук Лікола втече.

— Та навіщо він йому, це ж трухлява домовина, а не будинок.

— Ну, цього ти не скажи. Для Яновських він користі не дає, це володіння роду, а от для стороннього — це коштовність. До того ж він любить старожитність, спить і бачить себе господарем величезного замку, як предки.

Вони помовчали, потім пихнув вогник, і до мене почали повзти сиві кільця тютюнового диму. Я розумів уже, що піді мною стоять шляхтичі. Погана місцева мова, яка стала грубою від варваризмів польського походження, так і різала вуха. Голоси здавалися мені знайомими.

— Я гадаю, — буркнув один після довгої мовчанки, — що тут ще одна причина: хлопи.

— Маєш рацію. Коли вб'ємо ще цього, вони принишкнуть, як миші під віником. А то дуже нахабні стали. Недавній бунт, потім убивство управителя Горобурди. Дивляться зухвало. І особливо розперезалися після приїзду Світиловича. Місяць прожив тут, падлюка, а нашкодив нам гірше за пожежу. Чотирьох хлопів із рук суду вирвав, поскаржився на двох дворян. А коли цей Білорецький приїхав — зовсім погано стало. Сидить у хлопських хатах, записує байки, поплескує по плечу. Ну, байдуже, вгамуються ці хами, коли ми того зрадника шляхти придушимо… Тільки треба ще довідатися, хто ватажок цих нахаб. Я йому не подарую своїх спалених стогів.

— А мені здається, я знаю, хто це. Це Кульшів сторож Ригор. Така нахабна пика, як у вовка. І поваги до тебе ніякої.

— Байдуже, ригнеться і йому.

Знову помовчали. Потім один сказав:

— А знаєш, Яновську шкода. Таку жінку довести до божевілля або вбити — дурість. Таким колись ноги цілували. Пам'ятаєш, як вона на балу в старовинній сукні лебедем пливла? Ух-х!

— Та й пан шкодує, — додав другий. — Але що зробиш.

І раптом зареготав.

— Чого ти?