Діти Безмежжя

— Ще одне запитання, — озвався Шум Ананій. — Ви описуєте якийсь хутір. Кілька десятків хаток, скит якийсь. Що воно таке? Ферма, чи колгосп, чи радгосп? І потім — сто п’ятдесят років наперед! Це ж, безумовно, комунізм. Невже при комунізмі у вас збереглася сім’я? Сімейне виховання, відокремлене життя. Тут щось не те!

— Я кажу те, що бачив і чув, — відповів Корінь. — Я ж нічого не встиг сказати. Може, ви згодитесь, як почуєте.

Далі в той день було так. Ми зібралися в їдальні. Ми — це мої сини-близнята Віктор і Максим та їхня мама Марія. Я пам’ятаю русяві коси, добре, кругловиде личко, ніжний, ласкавий погляд. Вона була справжньою матір’ю.

— Не говоріть цього своїй дружині, — засміявся Малина, — а то скандал буде!

— Не страшно, — посміхнувся Корінь. — Це ж був не я, а хтось інший. Я лише відчував себе ним…

— Не перебивайте, — обурився Гримайло.

— Я недовго, — сказав Корінь. — Я коротенько… Ми зібралися разом і почали говорити. Ви кажете, що при комунізмі не повинно бути сім’ї. Я цього ніде не читав. А там, у майбутньому, я бачив якраз зовсім протилежне. Сім’я була дуже сильною. Кожна. Сім’я там була первісною комуною, першим гуртком найближчих друзів. Ми навчали своїх дітей, що мати — це перша другиня. Батько — перший друг, керівник. Брати чи сестри — перші товариші, соратники. Звичайно, по серцю, по духу вибиралися друзі, незалежно від сімейних зв’язків, так як і тепер. Але перші настанови, найкращі традиції громадянства, любові давалися там, де дитина народилася на цей світ…

Отож, ми зібралися па сімейну раду. Я запитав Віктора, що трапилося на уроці. Він довго сопів незадоволено, а потім неохоче заявив:

— Я казав, що поняття «індивідуальна свобода» і «самодисципліна» не сходяться…

— Чому?

— Тому, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає моє «я». А «самодисципліна» — це обмеження своїх бажань. Тут протиріччя.

— Протиріччя, — пояснив я Віктору, — це загальне явище в природі. Але будь-які протиріччя розв’язуються, коли їх розглянути і злити воєдино.

— Як, тату? — здивувався Віктор.

— Дозволь мені, — втрутилася Марія. — Ти, синку, бачиш, що будь-яка твоя дія зв’язана з іншими людьми, з батьками, ровесниками, товаришами, з усім людством — залежно від масштабу дії. Так?

— Так, мамо.

— Тепер… ти кажеш, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає твоє «я». Хай так. Але вся справа в тому, що хоче твоє «я».

— Що завгодно! — вперто заявив Віктор.

— Багато ти захотів! — засміявся Максим. — Може, ти забажаєш запалити пшеницю, щоб помилуватися пожаром?

— Не роби з мене дурника, — образився Віктор. — Я кажу про бажання в рамках дозволеного.

— От-от! — підхопила Марія. — А де визначення цього «дозволеного», в чому воно? І хто його визначить? Ось тут і виступає на сцену друга протилежність — «самодисципліна». Коротше… Візьмемо приклади. В нашій комуні починається косовиця, збирання врожаю. Голова комуни розподіляє роботу і ділянки. А ти не бажаєш цього. У тебе інше бажання. Ти, скажімо, хочеш полетіти на Північний полюс, щоб побачити полярне сяйво. Воно, бачиш, потрібне тобі для картини, яку ти малюєш… Як тут вийти з протиріччя? З одного боку — бажання «я», з другого — вимога суспільного обов’язку. Якщо стояти на твоїй позиції, то треба летіти на полюс. Чи не так?

— Отож я й кажу, — понуро заявив Віктор, — що не можна поєднати ці два поняття. Звичайно, я теж приєднаюсь до збирання врожаю, але моє «я» буде принижене. Я підкорюсь більшості…

— Дурниці, — втрутився я. — Ти й досі не зрозумів, що таке «самодисципліна». Слухай же. Все залежить від погляду на життя. Коли ти поставиш за мету задоволення власних бажань, копирсання у своїй душі — то ніколи не досягнеш внутрішнього поєднання. Де буде зупинка для ненажерливості «я», коли воно житиме для власних задоволень? Її нема. А якщо «я» житиме ради друзів своїх, ради суспільства, ради людства, то кожен крок, кожна дія буде супроводжуватися радістю. Так і знай. І коли ти поставиш перед собою саме такі завдання, коли присвятиш кожен подих, кожен удар серця людям, ти здобудеш повну, не обмежену нічим «свободу індивідуальності». І вона не буде в протиріччі ніколи з «самодисципліною». Ніколи…Ти зрозумів, Вікторе?

— Я подумаю, — примирливо сказав син. — Здається, в твоїх словах є зерно.

Ми перезирнулися з Марією, посміхнулися. Хай син тримає позу. Перелом відбудеться. Якщо він побачив «зерно», то з того «зерна» виросте чиста квітка людяності і любові. Хай думає…

Після короткого сніданку ми розійшлися. Сини пішли до майстерні. Там їм по телевізору показували перші прийоми різного ремесла — шевського, кравецького. Я не знаю, як ви на це подивитесь, але там, у майбутньому, кожен умів створити для себе предмети побуту: взуття, легкий одяг. Я вже не кажу про прибирання після себе. Я згадую, що існувала навіть формула: «Що можеш зробити сам — не перекладай на іншого».

Таке становище повністю ліквідувало працю прибиральниць, офіціантів, двірників. Важчу частину взяли на себе автомати, легшу — робив кожен.