Діти Безмежжя

Так от, сини пішли до майстерні, дружина — обробляти ягідник разом з іншими жителями комуни, а я попрямував до Ради Комуни. Наша невелика степова громада, що входила в Об’єднання Комун, була розташована недалеко від Дніпра. Поряд з відомими культурами — житом, пшеницею — ми займалися селекцією дивних рослин. Я згадую, що то були іншопланетні рослини. Ми їх схрещували з земними породами. В Раді Комуни я зустрічав якихось видатних учених-селекціонерів. Ми обговорювали проблеми селекції.

Ця частина мого видіння чомусь туманна. Суть його я пам’ятаю, а переказати не зможу. Щось складне для мене.

Потім їхав на машині полями. Машина була схожа на гарний автомобіль. Тільки легша, краща і безшумна. В ній навіть не видно було мотора. Рухалась та машина енергією, яку одержувала прямо з простору.

Я оглядав плантації, перевіряв стиглість злаків. Я милувався степовими просторами. А потім — якийсь населений центр. До нього від нашої комуни вела широка автострада. Я був у бібліотеці, вибирав книги для комуни. Тільки книги ті були записані на маленьких пластинках. їх потім переглядали на екранах.

— Кристалічний або молекулярний запис, — втрутився Шум.

— Може, й так, — згодився Корінь. — Здається, так. Потім я ввечері дивився якусь п’єсу у великому театрі. Вона транслювалась по телевізору, але мені бажалось бачити живих акторів, а не їх зображення, хоч і дуже чіткі. А потім… я вернувся назад. На другий день… А втім, може, вам надокучило? Я нічого видатного не бачив. Звичайне життя. Кожен день робота, навчання, але це життя було прекрасне, напружене, насичене.

— Не виправдовуйтесь, Павле Свиридовичу, — зворушено заявив Гримайло. — Те, що ви розповідаєте, — не скучно, а чудово.

Але ви розповідаєте все підряд, а нам би хотілося якось інакше… Можна кілька запитань?

— Товаришу вчений, — зашарівся Корінь, крутячи мозолясті пальці, — ну як ви можете…

— Ні, я до того, що хотілося б знати деякі факти з вашого життя.

— Наприклад, — підхопив Шум, — чи залишилися через сто п’ятдесят років міста?

— Хоч би й таке запитання! — згодився Гримайло.

— Я пам’ятаю, — відповів жваво Корінь. — Міста були. Але в них було дуже мало людей. Наука сягнула так високо, і люди так змінилися… Людина повернулася до природи. Вона стала жити серед полів, лісів, гір, над ріками, озерами, морями. Транспорт і зв’язок легко з’єднували будь-які пункти… швидко і зручно… Заводи і фабрики віддалилися від жител, їх опустили під землю, автоматизували. їх обслуговували невеликі групи інженерів. І ще один цікавий факт. В інститутах і школах не виховували спеціалістів. Виховували насамперед людей. Людей з всеосяжним мисленням, з всебічним знанням.

Спростився побут. Люди повністю позбавились приватної власності. Я пам’ятаю, що наша сім’я переїжджала з одної комуни в іншу. Ми з Марією повинні були допомогти молодому господарству в селекції… Так от, ми взяли з собою лише дітей, деякі родинні сувеніри… Все інше залишили в будинку, де став жити хтось інший. Навіть мої любительські картини я залишив там, бо творив не для себе… А просто співав пісню радості. І найбільшою радістю був для нас такий час, коли кому-небудь до серця припадала наша пісня.

— Хороше, — прошепотіла Таня Райдуга, пригортаючи Машо до себе. — Хороший ви чоловік, Павле Свиридовичу.

— При чому тут я? — розгубився Корінь. — Я кажу про те, що буде, що я бачив… Пам’ятаю, що люди багато співали, грали… І взагалі… мистецтво було загальне. Пам’ятаю слова одного вченого: «Хай людина творить, хай співає і пише картини, хай уявляє прекрасні образи. Якщо руки її, якщо голос її не передасть повністю її уявлення, це не так важливо. Важливо те, що творчість, прекрасні образи будуть завжди жити в її серці. Серце, сповнене красою, творчістю, не залишить куточка для чого-небудь поганого».

— Чудові слова, — заявив Сум, жваво схопивши Кореня за руку. — Згадайте, хто це сказав? Хто він був?

— Важко згадати… Він, здається, був одним із Світової Ради Комун. Учений, філософ, великий художник і педагог.

— А про науку ви що-небудь запам’ятали? — запитав Малина.

— І про польоти на інші планети? — додав Заграва. Корінь втомлено провів долонею по чолу.

— В голові крутиться багато, а скласти докупи важко… Я знаю, що вже подорожували на Марс і Венеру, на Місяць. Я навіть, вірніше, не я, а той, ким я себе відчував, бував на Місяці.

— А до інших зірок? — загорівся Заграва.

— Здається, теж… А втім, не стверджую. Я знаю тільки, що в нашій системі були інші істоти. Чи на Венері, чи на Юпітері.

— Не може бути, — вихопилось у Ананія.

— Не перебивайте, — озвався Гримайло. — Він же не пам’ятає точно.

— Еге ж, — згодився Корінь. — Але що були істоти — це вірно. Я навіть бачив їх па екрані телевізора.

— Які вони? — сонним голоском защебетала Маня.

— Такі, як люди, донечко, — ніжно сказав Корінь. — Дуже схожі. — Мамусю, — попросила Маня. — Ти теж помандруй у майбутнє. Подивися, які вони, звідки. А то дядя Корінь всього не побачив.

Присутні засміялися. Таня погладила доньку по голові.

— Обов’язково помандрую.