Читаем Дитинство. Молодість. Літня пора полностью

Це був тільки початок. Після цього епізоду, після того, як Марк не почув, як сподівався, що я схвалюю його зізнання, він став брехати.

— Ти досі бачиш Іветту? — запитала я його після наступної поїздки.

— Я мушу бачити Іветту, я не маю вибору, ми працюємо разом, — відповів він.

— І досі бачишся з нею отак?

— Те, що ти називаєш отак, вже скінчилося, — мовив він. — Те сталося тільки раз.

— Раз або двічі, — докинула я.

— Раз, — повторив він, скріпивши брехню.

— Насправді це був просто один із таких епізодів, — запропонувала я.

— Саме так. Просто один із таких епізодів.

Після цього ми з Марком не розмовляли аж до ранку — та й іншого нічого не робили.

Щоразу, коли Марк брехав, він дбав, щоб дивитися мені просто у вічі. «Відверто розмовляти з Джулією» — ось, напевне, як він думав про це. Саме на підставі такого відвертого погляду я й висновувала, і то непомильно, що він бреше. Ви не повірите, як погано брехав Марк, — і які взагалі чоловіки погані. Яка шкода, думала я, що мені нема про що брехати. Я б уже показала Марку один або два майстерні трюки.

Літами Марк був старший за мене, але я бачила ситуацію по-іншому. Так, як я бачила їх, я була найстарша в родині, далі йшов Марк, приблизно тринадцятирічний, а потім наша донька Кристина, якій мало виповнитися два роки. Отже, якщо йдеться про зрілість, то мій чоловік був ближчим до дитини, ніж до мене.

Ну, а якщо повернутися до містера Пхайла, або Штовхайла, отого чоловіка, що висипав пісок із машини, я й не здогадувалася, скільки йому років. З огляду на все, що я знала, він міг бути ще одним тринадцятирічним. Або ж, mirabile dictu[46], насправді міг бути й дорослим. Я збиралася зачекати й побачити.

— Я помилився на множник шість, — казав він. (А може, шістнадцять, я слухала наполовину.) — Замість однієї тонни піску треба шість (або шістнадцять) тонн піску. Замість півтори тонни гравію — десять тонн. Я був, мабуть, несповна розуму.

— Несповна розуму, — повторила я, тягнучи час, дарма що зрозуміла.

— Коли зробив таку помилку.

— Я всякчас помиляюся з цифрами. Ставлю кому не там, де треба.

— Так, але множник шість — аж ніяк не кома, що стоїть не там. Аж ніяк, хіба що ви шумерка. Хай там як, відповідь на ваше запитання полягає в тому, що його доведеться брати завжди.

Яке запитання, подумки запитала я себе. І що саме доведеться брати завжди?

— Мені треба йти, — мовила я. — В мене дитина голодна.

— Ви маєте дітей?

— Так, маю одну дитину. Чом би й ні? Я доросла жінка з чоловіком і дитиною, яких маю годувати. Ви здивовані? А чого б я ще проводила так багато часу в «Pick n Рау»?

— Задля музики? — висловив він здогад.

— А ви? Хіба ви не маєте родини?

— Я маю батька, що живе зі мною. Або з яким живу я. Але не маю родини в традиційному розумінні. Моя родина зникла.

— Немає дружини? Дітей?

— Ані дружини, ані дітей. Я знову став сином.

Мене завжди цікавили розмови між людьми, коли слова не мають нічого спільного з плином думок у голові. Наприклад, коли я розмовляла з ним, у моїй пам’яті поставав візуальний образ справді гидкого незнайомця з чорним густим волоссям, яке стирчало йому з вух і над верхнім ґудзиком сорочки, незнайомця, що під час недавнього барбекю мимохідь поклав мені руку на сідницю, коли я накладала собі салат: не погладив чи вщипнув, а просто обхопив сідницю своєю широкою долонею. Якщо цей образ заповнював мій розум, що могло бути в голові того іншого, не такого волохатого чоловіка? Як добре, що більшість людей, навіть тих, які брешуть не досить вправно, принаймні вміють досить вправно приховувати і не розкривають того, що діється в їхній душі, навіть найменшим трепетом у голосі й розширенням зіниць!

— Гаразд, до побачення! — кинула я.

— До побачення, — пролунала відповідь.

Я поїхала додому, заплатила хатній робітниці, дала Кріссі обідати і поклала її спати. Потім спекла два дека шоколадного печива. Воно ще не вистигло, а я вже їхала назад до будинку на Токай-роуд. Ваш чоловік (не забувайте, тієї пори я ще не знала його ім’я) був на подвір’ї й робив щось із деревом, молотком і цвяхами. Він роздягся до пояса, й плечі, вже попечені сонцем, почервоніли.

— Привіт! — мовила я. — Вам треба вдягти сорочку, сонце для вас не дуже корисне. Ось, я привезла трохи печива для вас і для вашого батька. Воно краще за те все, що ви купуєте в «Pick n Рау».

Дивлячись підозріло, ба навіть роздратовано, він відклав інструменти і взяв пакунок.

— Я не можу запросити вас, там завеликий розгардіяш, — знітився він.

Я вочевидь була не бажана.

— Гаразд, — сказала я. — Я однаково не можу лишитися, мені треба до дитини. Я просто роблю сусідський жест. Може, ви з батьком прийдете коли-небудь на вечерю? На сусідську вечерю?

Він усміхнувся, то була перша усмішка, яку я побачила на його обличчі. Усмішка неприваблива, надто вузька. Він розумів, що його зуби в поганому стані.

— Дякую, — кивнув він, — але спершу мені треба поговорити з батьком. Він не любитель пізніх вечорів.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Алексей Шарыпов , Бенедикт Роум , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен

Фантастика / Приключения / Современная проза / Детективы / Современная русская и зарубежная проза / Прочие Детективы
Ход королевы
Ход королевы

Бет Хармон – тихая, угрюмая и, на первый взгляд, ничем не примечательная восьмилетняя девочка, которую отправляют в приют после гибели матери. Она лишена любви и эмоциональной поддержки. Ее круг общения – еще одна сирота и сторож, который учит Бет играть в шахматы, которые постепенно становятся для нее смыслом жизни. По мере взросления юный гений начинает злоупотреблять транквилизаторами и алкоголем, сбегая тем самым от реальности. Лишь во время игры в шахматы ее мысли проясняются, и она может возвращать себе контроль. Уже в шестнадцать лет Бет становится участником Открытого чемпионата США по шахматам. Но параллельно ее стремлению отточить свои навыки на профессиональном уровне, ставки возрастают, ее изоляция обретает пугающий масштаб, а желание сбежать от реальности становится соблазнительнее. И наступает момент, когда ей предстоит сразиться с лучшим игроком мира. Сможет ли она победить или станет жертвой своих пристрастий, как это уже случалось в прошлом?

Уолтер Стоун Тевис

Современная русская и зарубежная проза