Дитинство. Молодість. Літня пора

— Розумію. Отже, як я зустріла Джона. Спершу я зіткнулася з ним у супермаркеті. Це було влітку 1972 року, невдовзі по тому, як ми переїхали до Кейптауна. Здається, тієї пори я багато часу проводила в супермаркетах, дарма що наші потреби — тобто мої і моєї дитини — були дуже прості. Я ходила туди, бо нудилася, бо треба було піти кудись із дому, а здебільшого тому, що супермаркет заспокоював мене й давав насолоду: білі простори, чистота, музичний супровід, тихенький шурхіт коліс від візочків. Та й вибрати можна було що завгодно: цей соус для спагеті або той, цю зубну пасту або ту, і так далі, кінця-краю немає. Мене це заспокоювало. Це було добром для моєї душі. Інші жінки, яких я знала, грали в теніс або вдалися до йоги. А я купувала.

То був зеніт апартеїду, 1970-ті роки, тож у супермаркеті, крім, звичайно, обслуги, кольорових траплялося небагато. Та й чоловіків було не густо. В цьому теж полягав елемент насолоди. Мені не треба було виставлятись. Я могла бути сама собою.

Чоловіків було негусто, але в Токайській філії мережі супермаркетів «Pick n Рау» я раз по раз помічала одного чоловіка. Я помітила його, а він навіть не бачив мене, бо надто зосереджувався на купівлі. Мені це подобалося. Зовні він аж ніяк не був таким, що більшість людей назвала б його привабливим. Він був сухорлявий, мав бороду, ходив в окулярах у роговій оправі і в сандалях. Він видавався недоречним, наче птах, один з тих птахів, які не літають; або наче неуважливий учений, що помилково вийшов зі своєї лабораторії. Крім того, йому була властива якась пошарпаність, печать невдачі. Я подумала, що в його житті немає жінки, і виявилося, я мала слушність. Він вочевидь потребував, щоб хтось дбав про нього, яка-небудь хіпі-ветеранка з чотками, волохатими пахвами й без макіяжу, яка б робила йому закупи, готувала, прибирала, а можливо, ще й постачала б наркотики. Я не підходила досить близько й не бачила його ніг, але була готова заприсягтися, що нігті в нього не обрізані.

У ті дні я завжди відчувала, коли на мене дивиться якийсь чоловік. Я відчувала тиск на свої кінцівки, на груди, тиск чоловічого погляду, інколи ніжний, інколи не дуже. Ви не зрозумієте, про що я кажу, але будь-яка жінка зрозуміє. А з цим чоловіком годі було відчути якийсь тиск. Не було ніякого.

Потім одного дня це змінилося. Я стояла перед полицями з канцелярськими товарами. Наближалося Різдво, і я вибирала обгортковий папір, знаєте, папір із гарненькими різдвяними мотивами, свічками, ялинами й північними оленями. Випадково я зачепила один рулон, а нагнувшись підняти його, скинула другий. Позаду я почула чоловічий голос: «Я дістану їх». То був, звичайно, Джон Кутзее, що цікавить вас. Він підібрав обидва рулони, що були досить довгі, мабуть, метр, і простяг їх мені, але при цьому, навмисне чи ні, я не можу сказати, вперся ними мені в груди. Секунду чи дві про нього справді можна було б сказати, ніби тими рулонами він протикає мені груди.

Це, звичайно, було неподобство. А водночас дрібниця. Я намагалася не виявити ніякої реакції: не опустила очі, не почервоніла і, звісно, не всміхнулася. «Дякую», — сказала я нейтральним голосом, відвернулася й пішла собі далі.

І все-таки то був момент особистого контакту, тут марно вдавати, що ні. А чи судилося йому згаснути й загубитися серед решти особистих моментів — відповісти міг лише час. Але знехтувати цей інтимний, несподіваний поштовх було важко. І справді, повернувшись додому, я навіть зайшла так далеко, що зняла ліфчик і пильно придивилася до грудей, де він штовхнув. Там, звичайно, не було ніякого знаку. Просто груди, невинні груди молодої жінки.

Потім, через кілька днів, їдучи додому, я побачила його, того містера Пхайла, як він ішов по Токай-роуд із сумками з супермаркету. Навіть не замислившись, я зупинилася й запропонувала підвезти. (Ви надто молоді, щоб знати, але в ті дні ще пропонували підвезти.)

Токай у 1970-х роках був, як сказали б тепер, новим передмістям, яке росло вгору. Хоча земля була недешева, там дуже багато будували. Але дім, де жив Джон, належав ще до попередньої доби. То був один із будиночків, де жили фермерські робітники за доби, коли Токай ще був сільськогосподарськими землями. Потім провели електрику й каналізацію, але сам будинок був дуже простенький. Я висадила його коло хвіртки, він не запросив мене.

Минув час. Потім, випадково проїжджаючи одного дня повз його будинок, що стояв на самій Токай-роуд, головній дорозі, я побачила і його. Він стояв на задку вантажного пікапа й насипав лопатою пісок у тачку. Він був у шортах, видавався блідим і не дуже міцним, але, здається, давав собі раду.

Дивувало в тій картині те, що в ті дні було незвично, щоб біла людина виконувала фізичну, некваліфіковану працю. Кафрську працю, як її загалом називали, працю, за яку ви платите комусь, щоб її виконали. Якщо, власне, й не було ганебним, коли бачили, як ти насипаєш лопатою пісок, це, безперечно, опускало людину, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.