Дитинство. Молодість. Літня пора

Він ніколи не бачив Леру, але може легко намалювати його в своїй уяві. Леру, напевне, — червонопикий африканер зі світлими вусами, одягає синій костюм і чорну краватку, розповнілий, рясно пріє й гучно розповідає масні жарти.

Леру сидить із батьком у барі в Ґудвуді. Коли батько не дивиться, Леру підморгує поза його плечима іншим чоловікам у залі. Леру зметикував, що його батько — йолоп. Хлопчик горить від сорому, що батько такий дурний.

Виявилося, що гроші, які позичав батько, насправді належали не йому. Ось чому втрутився сам Бенсусан. Він діє від ім’я Товариства правників. Питання серйозне: гроші знято з довірчого рахунку.

— Що таке довірчий рахунок? — запитує хлопчик матір.

— Це гроші, які люди довірили йому, щоб він керував ними.

— А чому люди довіряють йому гроші? — запитує хлопчик. — Мабуть, вони несповна розуму.

Мати хитає головою. Всі адвокати мають довірчі рахунки, каже вона, і тільки Господь знає чому. «Джек — наче дитина, коли доходить до грошей».

Бенсусан і Товариство правників утрутились, бо це люди, які хочуть урятувати батька, його приятелі з тих давніх днів, коли він був контролером оренди. Вони прихильні до нього, не хочуть, щоб він потрапив до в’язниці. Задля колишньої дружби і через те, що він має дружину й дітей, вони заплющать очі на деякі речі, домовляться про щось. Він може виплачувати гроші впродовж п’яти років, а коли виплатить, сторінку перегорнуть, про цю справу забудуть.

Мати сама собі дає юридичну пораду. Вона хоче, щоб її майно відокремили від майна її чоловіка, доки не сталося нового лиха: скажімо, обідній стіл, шафу з шухлядами і дзеркалом, кавовий столик із пахучої деревини, який подарувала їй тітка Анні. Вона б хотіла внести поправки до шлюбного контракту, згідно з яким кожна сторона відповідає за борги другої сторони. Але виявилося, що шлюбні контракти годі змінити. Якщо батько піде на дно, піде на дно й мати, вона та її діти.

Екстіна і машиністку попередили про звільнення, контору в Ґудвуді закрили. Хлопчик ніколи не побачив, що сталося з зеленим вікном і золотими літерами. Мати й далі вчителювала. Батько почав шукати роботу. Щоранку, рівно о сьомій, він виходив у місто. Але за годину чи дві — ось його таємниця, — коли вже нікого не було вдома, повертався. Одягав піжаму і знову лягав у ліжко з кросвордом із «Cape Times» і чвертю літра бренді. Потім, десь о другій годині пополудні, до того, як прийдуть жінка і діти, одягався і йшов до свого клубу.

Клуб мав назву «Wynberg», хоча насправді був тільки частиною однойменного готелю. Там батько вечеряв і збавляв час за випивкою. Інколи після півночі — шум будив хлопчика, він спав не дуже міцно — перед будинком зупинявся автомобіль, відчинялися двері, батько заходив і йшов до туалету. Невдовзі зі спальні долинав потік сердитого шепоту. Вранці на підлозі в туалеті й на сидінні унітазу видніли темно-жовті плями, чувся нудотний солодкавий запах.

Хлопчик написав і повісив у туалеті оголошення: «Будь ласка, піднімайте сидіння». Оголошення нехтували. Поливання сечею сидіння унітазу стало з боку батька останнім актом виклику дружині й дітям, що обернулися до нього плечима.

Таємне батькове життя розкрилося йому, коли одного разу він не пішов до школи, захворівши або вдавши, ніби захворів. Зі свого ліжка він чув, як скрегоче ключ у замку вхідних дверей, чув, як батько вмощується в сусідній кімнаті. Згодом, винні, сердиті, вони проминають один одного в коридорі.

Перше ніж вийти з дому пополудні, батько ретельно спорожняв поштову скриньку і прибирав деякі листи, які ховав на дні своєї шафи під паперовою підстилкою. Коли зрештою все з’ясувалося, то саме на ту схованку листів у шафі — рахунки з днів контори в Ґудвуді, листи з вимогами, листи від адвокатів — найдужче нарікала мати. «Якби я тільки знала, я б виробила якийсь план, — казала вона. — А тепер наше життя зруйноване».

Борги наростали всюди. Відвідувачі приходили будь-якої години дня і ночі, але батько не давав їм змоги поглянути на себе. Щоразу, коли хтось стукав у двері, він закривався в спальні. Мати вітала відвідувачів стишеним тоном, вела їх до вітальні, зачиняла двері. Згодом хлопчик чув, як вона сердито шепотіла щось собі на кухні.

Були розмови про «Товариство анонімних алкоголіків», про те, що батько повинен піти до них, щоб довести свою щирість. Батько обіцяє, але не йде.

Прийшли двоє судових виконавців для опису хатнього майна. Був сонячний суботній ранок. Хлопчик пішов до своєї спальні й намагався читати, але марно, виконавці вимагають доступу до його кімнати, до кожного помешкання. Він іде на затильне подвір’я. Навіть там вони йдуть за ним слідом, усе обдивляються, щось записують у блокнот.