Дитинство. Молодість. Літня пора

Хлопчик увесь час кипить від люті. «Цей чоловік, — називає він батька, коли розмовляє з матір’ю, надто переповнений гнівом, щоб казати ім’я, — чому ми повинні мати щось спільного з цим чоловіком? Чому ти не віддаси цього чоловіка до в’язниці?»

На своїй поштовій книжці заощаджень хлопчик має двадцять п’ять фунтів. Мати присягається перед ним, що ніхто не забере його грошей.

Відбувся візит містера Ґолдінґа. Хоча містер Ґолдінґ кольоровий, він якимсь чином має владу над батьком. До його візиту ретельно готуються. Його приймуть у вітальні, як і решту відвідувачів. Йому подадуть чай у тому самому чайному сервізі. В обмін за таке добре ставлення сподіваються, що містер Ґолдінґ не подаватиме позову.

Прибуває містер Ґолдінґ. Він у двобортному костюмі, не всміхається. П’є чай, який подає мати, але нічого не обіцяє. Він хоче свої гроші.

Коли він пішов, виникає дискусія, що робити з його чашкою. Звичай, здається, полягає в тому, що чашку, з якої пив кольоровий, слід знищити. Хлопчик дивується, що материна родина, яка не вірить ні в що інше, вірить у такі речі. А втім, мати зрештою просто миє чашку з хлорним вапном.

Останньої хвилини задля порятунку честі родини прибуває тітка Джирлі з Віллістона. В обмін за позику вона ставить певні умови, одна з них полягає в тому, що Джек уже ніколи не повинен удаватися до адвокатської практики.

Батько погоджується з умовами, погоджується підписати документ. Та, коли настає час, його довго доводиться вмовляти, щоб він підвівся з ліжка. Нарешті він з’являється — в бахматих сірих штанах, курточці від піжами й босоніж. Мовчки підписує, а потім знову повертається в ліжко.

Увечері цього дня батько одягається й виходить. Де він провів ніч, вони не знають, він повернувся тільки наступного дня.

— Який сенс примушувати його підписати? — нарікає син матері. — Він ніколи не платить інших боргів, то з якої речі платитиме Джирлі?

— Не звертай на нього уваги, я платитиму їй, — відповідає мати.

— Як?

— Я працюю задля грошей.

У материній поведінці з’являється щось таке, на що він уже не може заплющити очі, щось незвичайне. З кожним новим гірким одкровенням мати, здається, стає сильніша, затятіша. Вона немов накликає лихо на свою голову, і не з якою іншою метою, як довести світові, як багато вона здатна витримати. «Я поверну всі його борги, — каже вона, — я платитиму частками. Я працюватиму».

Мурашина рішучість матері так сердить сина, що йому кортить ударити її. Зрозуміло, що стоїть за її словами: вона хоче пожертвувати собою задля дітей. Це пожертва без мети, він надто добре знайомий із таким настроєм. Та коли вона цілковито пожертвує собою, коли продасть навіть одежину з плечей і туфлі, в які узута, й піде, лишаючи криваві сліди, куди це заведе сина? Ця думка нестерпна йому.

Починаються грудневі вакації, а батько ще й досі не має роботи. Тепер вони всі четверо сидять удома, не маючи куди йти, мов пацюки в клітці. Вони уникають одне одного, ховаються в окремих кімнатах. Брат занурився в комікси: «Орел», «Беано». А от його улюблений — «Мандрівник», де є розповіді про Альфа Таппера, чемпіона з бігу на одну милю, що працює на заводі в Манчестері й живе на рибі та смаженій картоплі. Він намагається знайти забуття в Альфі Таппері, але не може не наставляти вуха до кожного шепоту та рипу в домі.

Одного ранку в домі панує дивна тиша. Мати вже пішла, але з чогось у повітрі — запаху, аури, важкості — хлопчик знає, що цей чоловік ще тут. Він, безперечно, не може так довго спати. А може, — диво з див, — він наклав на себе руки? Якщо так, якщо він скоїв самогубство, то чи не буде кращим удавати, ніби ти нічого не помічаєш, щоб сонні пігулки — або що там іще він випив — мали час подіяти? І як не дати братові вдарити на сполох?

У війні, яку хлопчик провадив із батьком, він ніколи не був цілком певен у братовій підтримці. Скільки він пам’ятає себе, люди помічали, що тим часом, як він стає на бік матері, брат дотримується батькових поглядів. Інколи трапляються миті, коли хлопчик підозрює, що брат може бути м’яким до батька, підозрює, що брат, із блідим, занепокоєним обличчям і сіпанням верхньої повіки, взагалі має м’яку натуру.

Хай там як, якщо батько справді наклав на себе руки, найкраще було б не заходити до його кімнати, щоб, коли потім запитають, він мав змогу сказати: «Я розмовляв із братом», або: «Я читав у своїй кімнаті». Проте він не може вгамувати своєї цікавості. Навшпиньки підступає до дверей. Прочиняє їх, зазирає.

Теплий літній ранок. Вітру немає, так тихо, що можна чути цвірінькання горобців на вулиці, пурхання їхніх крил. Віконниці зачинені, штори опущені. Тхне людським потом. У пітьмі він добачає, що батько лежить на ліжку. Дихає, і з його горлянки долинає приглушений клекіт.