Дитинство. Молодість. Літня пора

Треба взяти з собою цілий список речей. Одна з них — плащ-намет. Удома такої речі немає, і мати навіть не знає, що це таке. Натомість дає йому надувний червоний гумовий матрац. У таборі хлопчик бачить, що решта скаутів мають належні плащі-намети кольору хакі. Червоний матрац одразу вирізняє його. Не може він і змусити працювати свій живіт над сморідною ямою в землі.

На третій день перебування в таборі скаути йдуть купатися на річку Брід. Хоча під час життя в Кейптауні хлопчик, його брат і ще двоюрідний брат не раз сідали на потяг до Фіш-Хока й цілий пополудень видиралися на скелі, будували піщані замки й хлюпалися серед хвиль, він насправді не вміє плавати. А тепер як бойскаут він повинен переплисти річку, а потім повернутися на свій берег.

Хлопчик ненавидить річки за темну воду, за мул, що лізе крізь пальці, за іржаві бляшанки й розбиті пляшки, на які можна наступити; він полюбляє чистий і білий морський пісочок. Проте залізає у воду і сяк-так перебирається на той бік. Там хапається за корінь дерева, стає ногами на дно, стоїть по пояс у бурій, брудній воді й цокотить зубами.

Решта хлопців розвернулися й почали плисти назад. Він опинився сам. Нічого не лишається, як теж знову зануритись у воду.

Посеред річки хлопчик знесилився. Він не може плисти й намагається намацати дно, але річка надто глибока. Голова опускається під воду. Він пробує піднятися нагору, плисти знову, та вже не має сили. Тіло знову пішло під воду.

Йому ввижається, як мати, випроставшись, сидить на стільці й читає листа про його смерть. Брат стоїть коло матері й читає через плече.

Далі він пам’ятає, як лежить на березі річки, а Майкл, керівник його групи, до якого він ніколи не наважувався заговорити, стоїть над ним, розчепіривши ноги. Хлопчик заплющує очі, сповнені блаженства. Його врятовано.

Згодом він цілі тижні думає про Майкла, як Майкл ризикував своїм життям, скочив назад у річку і врятував його. Він щоразу дивується: як добре, що Майкл помітив, — помітив його, помітив, що він потопає. В порівнянні з Майклом (що вчиться в сьомому класі й має всі, крім кількох найвищих, скаутські значки й от-от має стати королівським скаутом) він ніщо. Для Майкла було б цілком природно, якби він не помітив, що хлопчик пішов під воду, якби не помічав його відсутності аж до повернення до табору. Тоді Майкл мав би тільки написати листа його матері, холодного, офіційного листа, що починався би словами: «На превеликий жаль, ми змушені повідомити вам…»

Після тієї події хлопчик знає, що в ньому є щось особливе. Він мав загинути, але не загинув. Незважаючи на його нікчемність, йому дано друге життя. Він був мертвий, але живий.

Про те, що сталося в таборі, він матері й слова не сказав.

4

Велйкою таємницею його шкільного життя, таємницею, про яку він нікому не розповів удома, було те, що він став католиком і в усіх практичних аспектах життя тепер «є» католиком.

Цю тему важко порушувати вдома, бо його родина «є» ніким. Вони, звичайно, південноафриканці, але навіть південноафриканськість трохи бентежить, і тому про неї не говорять, бо не кожен, хто живе в Південній Африці, — південноафриканець, або справжній південноафриканець.

А от у релігії його рідні безперечно ніхто. Навіть у батьковій родині, набагато безпечнішій і звичайнішій, ніж материна, ніхто не ходить до церкви. Він сам був у церкві лише двічі в своєму житті: першого разу, коли його хрестили, а другого — коли святкували перемогу в Другій світовій війні.

Постанову «бути» католиком хлопчик ухвалив без будь-якої підготовки. Першого ранку в своїй новій школі, поки решта класу йшла на збори в актову залу, його і ще трьох нових учнів затримали. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька кожного з них. Хлопчик глянув праворуч і ліворуч. Яка відповідь правильна? Серед яких релігій можна обирати? Може, це так само, як росіяни й американці? Надійшла його черга. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька. Хлопчик спітнів, він не знає, що відповісти. «Ти християнин[2], католик чи єврей?» — нетерпляче вимагала вона. «Католик», — відповів хлопець.

Коли запитали всіх, йому і ще одному хлопцю, який сказав, що він єврей, сказали лишитися, а решта двоє, які відповіли, що вони християни, пішли на збори.

Вони чекали, щоб побачити, що з ними трапиться. Але не трапилося нічого. Коридори були безлюдні, будівля — мовчазна, не лишилося жодного вчителя.

Хлопці вийшли на подвір’я, де приєдналися до строкатого гурту інших учнів, що не пішли на збори. То був сезон гри в скляні кульки: серед незнайомої тиші на порожньому подвір’ї під крики голубів у повітрі й слабенький звук далекого співу вони кидали скляні кульки. Минав час, зрештою бамкнув дзвін, провістивши кінець зборів. Решта хлопців повернулися із зали, йдучи колонами, клас за класом. Дехто, здається, був у кепському настрої. «Жид!» — просичав один хлопець-африканер, коли проминав його. Коли вони приєдналися до своїх класів, ніхто не всміхнувся.