Дитинство. Молодість. Літня пора

Цей епізод стривожив хлопчика. Він сподівався, що наступного разу його і решту нових хлопців знову затримають і знову попросять зробити вибір. Тоді він — таж він, безперечно, помилився — зможе виправитись і стати християнином. Але другого шансу не було.

Відокремлення овечок від цапів відбувалося двічі на тиждень. Євреїв і католиків кидали напризволяще, зате християни йшли на збори, співали гімни й слухали проповідь. Помщаючись за це і за те, що євреї заподіяли Христу, хлопці-африканери, дебелі, грубі та вузлуваті, інколи ловили котрогось єврея чи католика і били його по руках, завдавали коротких, підступних ударів, або били коліном у пах, або заламували руки за спину, аж поки бідолаха благав пощади. «Будь ласка!» — пхинькав хлопець. «Жид! — сичали вони у відповідь. — «Жид! Паскуда!»

Одного разу під час перерви на обід два хлопці-африканери схопили його й потягли на найдальший край поля для регбі. Один з них був дебелий і гладкий. Хлопчик благав їх: «Я не жид», — казав він. Запропонував їм покататися на своєму велосипеді, пообіцяв дати велосипед аж до вечора. Що більше він белькотів, то ширше всміхався гладун. Мабуть, саме це йому й подобалося: благання, приниження.

Із кишені сорочки гладун дістав те, що почало пояснювати, чому хлопчика затягли аж до цього тихого закутка: вертку зелену гусінь. Другий хлопець тримав хлопчику руки за спиною, а сам гладун тиснув йому суглоби на щелепах, аж поки розкрився рот, а потім запхав туди гусінь. Хлопчик виплюнув її, але вже роздерту, заюшену соками свого тіла. Гладун роздушив гусінь, розтер її малому по губах. «Жид!» — повторив він, витираючи руку об траву.

Того фатального ранку хлопчик обрав бути римо-католиком через Рим, через Горація і двох його товаришів із мечами в руках і в гребінчастих шоломах, які з нездоланною відвагою в очах захищали міст через Тибр від етруських орд. А тепер мало-помалу від дізнався від інших хлопців-католиків, що насправді означає римо-католик. Римо-католик не має нічого спільного з Римом. Римо-католики навіть не чули про Горація. Римо-католики в п’ятницю пополудні вчать катехізис, ходять на сповідь, приймають причастя. Оце й усе, що роблять римо-католики.

Старші хлопці-католики обступили хлопчика і причепилися до нього із запитаннями: чи вчить він катехізис, чи ходив на сповідь, чи приймав причастя. Катехізис? Сповідь? Причастя? Він навіть не знає, що означають ці слова. «Я ходив у Кейптауні», — ухильно відповідає він. «Куди?» — запитали вони. Він не знав назви жодної церкви в Кейптауні, але не знали й вони. «Приходь на катехізис у п’ятницю», — наказали вони йому. Коли він не прийшов, хлопці розповіли священикові, що в третьому класі є відступник. Священик написав записку, яку вони передали: він повинен ходити на катехізис. Хлопчик підозрював, що вони підробили цю записку, але наступної п’ятниці лишився вдома в ліжку.

Старші хлопці-католики почали казати, що не вірять його оповідкам, що у Кейптауні він був католиком. Але тепер він зайшов задалеко, вороття вже немає. Якби він сказав: «Я помилився, насправді я християнин» — його зганьбили б. Крім того, навіть якщо він має терпіти образи африканерів і розпитування справжніх католиків, хіба не варті цього два вільні періоди на тиждень, коли він має свободу ходити по безлюдних ігрових майданчиках і розмовляти з юдеями?

Якось у суботу пополудні, коли увесь Вустер, прибитий спекою, пішов спати, хлопчик узяв велосипед і поїхав на Дорп-стріт.

Звичайно він уникає Дорп-стріт, бо саме там стоїть католицька церква. Але сьогодні вулиця безлюдна, не чути жодного звуку, крім дзюркоту води в риштаках. Він недбало проїздить повз церкву, вдаючи, ніби не дивиться на неї.

Церква не така велика, як він гадав. Це приземкувата біла споруда зі статуеткою над портиком: Діва в каптурі з немовлям на руках.

Хлопчик доїжджає до кінця вулиці. Йому хотілося б повернутись і ще раз поглянути на церкву, але він боїться сполохати своє щастя, боїться, що з’явиться священик у чорній сутані й махне йому рукою зупинитись.

Католики чіпляються до нього й глузують, християни цькують його, а от євреї не судять. Євреї вдають, ніби не помічають. Євреї теж ходять узуті. Певним чином йому затишно серед євреїв. Євреї не такі вже й погані.

Проте з євреями треба бути насторожі. Адже євреї всюди, євреї загарбують країну. Хлопчик чує про це зусібіч, а надто від своїх дядьків, двох материних братів, що й досі парубкують, чує, коли вони приходять у гості. Норман і Ланс приїздять щоліта, наче птахи з вирію, хоча рідко тієї самої пори. Вони сплять на дивані, підводяться об одинадцятій ранку, годинами, напіводягнені, скуйовджені, тиняються будинком. Обидва мають автомобілі, інколи котрогось із них можна переконати взяти сестру з дітьми й поїхати на прогулянку після обіду, проте вони, здається, воліють збавляти час із цигаркою, чашкою чаю і розповідями про колишні часи. Потім вечеряють, після вечері грають у покер або п’ють щось до півночі з ким-небудь, кого пощастить намовити лишитися з ними.