Дитинство. Молодість. Літня пора

Потім, унаслідок несхвалення з боку батька-матері, подиву з боку друзів та їхніх розповідей про реакцію їхніх рідних на розповіді про хлопчика, з’явилося усвідомлення: симпатія до росіян — не частина гри, це річ недозволена.

Завжди, здається, щось іде негаразд. Хоч би чого він хотів, хоч би що подобалося йому, рано чи пізно його доводилося тримати в таємниці. Він почав думати про себе, як про одного з тих павуків, які живуть у земляних норах із лядою. Павук завжди змушений тікати до своєї нори, зачиняти за собою ляду, замикатися від світу, ховатися.

У Вустері хлопчик тримає своє російське минуле в таємниці, приховує гідний осуду альбом малюнків із ворожими винищувачами, які з хвостами диму позаду падають в океан, і лінкорами, що носом уперед ідуть під воду. Замість малювати він тепер удає, ніби грає в крикет. Вимахує дерев’яним билом і лупить по тенісному м’ячу. Треба, щоб м’яч якомога довше тримався в повітрі. Зрештою він цілими годинами ходить навколо столу в їдальні, підбиваючи м’яч. Усі вази та прикраси він прибирає, і щоразу, коли м’яч торкається стелі, з неї сиплеться тоненький червонястий пил.

Хлопчик грає в гру до самого кінця, у нього в кожній команді по одинадцять гравців, і кожен б’є двічі. Кожен удар по м’ячу — очко. Коли увага слабне і хлопчик не влучає по м’ячу, гравець вибуває, і він записує до карточки його очки. Рахунки величезні: п’ятсот очок, шістсот очок. Одного разу Англія набрала тисячу очок, жодна реальна команда ніколи не досягала такого результату. Інколи виграє Англія, інколи Південна Африка, рідше — Австралія або Нова Зеландія.

Росія та Америка не грають у крикет. Американці грають у бейсбол, росіяни, здається, не грають у жодну гру, мабуть, тому, що там завжди йде сніг.

Хлопчик не знає, що роблять росіяни, коли не воюють.

Про свою потаємну гру в крикет хлопчик нічого не розповідає друзям, зберігаючи ці матчі для себе. Одного разу, ще в перші місяці їхнього життя у Вустері, хлопець із його класу зайшов крізь відчинені передні двері й побачив, як він лежить горілиць під стільцем. «Що ти там робиш?» — здивувався однокласник. «Думаю, — бездумно відповів хлопчик, — я люблю думати». Невдовзі кожен у його класі вже знав про цей випадок: новий учень — дивак, ненормальний. Завдяки цій помилці він навчився бути розважливим. Один з елементів розважливості — завжди казати радше менше, ніж більше.

Хлопчик, крім того, грає і в справжній крикет із кожним, хто ладен грати. Але справжній крикет на пустому майданчику в центрі Реюньйон-парку тягнеться нестерпно повільно: гравець, що відбиває м’яч і охороняє ворітця, завжди не може влучити по ньому, той десь губиться. Хлопчик ненавидить пошуки загубленого м’яча. Не любить і ловити м’ячі, і то на кам’янистому полі, де, впавши, він щоразу розбиває коліна та руки. Він хоче лише бити й подавати м’яч, більш нічого.

Хлопчик улещує брата, дарма що тому лише шість років, обіцяючи йому дозволити погратися своїми іграшками, якщо той подаватиме йому м’ячі на затильному подвір’ї. Брат якийсь час подає, потім нудиться, похмурніє і ховається в дім, шукаючи захисту. Хлопчик намагається навчити матір подавати м’ячі, але вона не здатна опанувати простих рухів. Він у відчаї, а мати здригається, щиро сміючись зі своєї незграбності. Тож хлопчик натомість дозволяє їй самій ударити по м’ячу. Але кінець кінцем ця картина надто ганебна, надто помітна з вулиці: мати з сином грає в крикет.

Хлопчик розрізав надвоє бляшанку від джему, прибив нижню половину до дерев’яного бруска завдовжки понад півметра, прикріпив планку до осі, що проходить крізь планки ящика, наповненого цеглинами. Брусок тягне вперед смужка гуми від автомобільної камери, назад — мотузка, пропущена крізь гачок на ящику. Хлопчик кладе м’яч у бляшанку, відходить на десять метрів, тягне за мотузку, аж поки напнеться гума, потім наступає на мотузку ногами, стає в позицію гравця, що б’є по м’ячу, й відпускає мотузку. Інколи м’яч шугає в небо, інколи — просто йому в голову, але час від часу летить у межах досяжності, тож його можна відбити. Хлопчик задоволений: він сам подає м’яч і сам б’є по ньому, він тріумфує, немає нічого неможливого.

Одного разу, в пориві нерозважливої близькості, хлопчик просить Ґрінберґа й Ґольдштейна розповісти про свої найперші спогади. Ґрінберґ заперечує, така гра не для нього. Ґольдштейн розповідає довгу й пусту оповідку, як його брали на пляж, і хлопчик на превелику силу вислуховує її. Задля гри, звичайно, щоб мати змогу й самому розповісти свої перші спогади.

Він вихиляється з вікна їхньої квартири в Йоганнесбурзі. Сутеніє. Трохи поодаль по вулиці їде в його бік автомобіль. Попереду нього вибігає невеликий плямистий песик. Автомобіль збиває собаку, колеса переїхали його якраз посередині. Песик із паралізованими задніми лапами тягнеться геть і скавучить від болю. Тварина, безперечно, помре, але тієї миті хлопчика шарпнули від вікна.