Дитинство. Молодість. Літня пора

Це чудовий перший спогад, який бере гору над усім, на що здатний здобутися бідолашний Ґольдштейн. Та чи правдивий він? Чому він вихилився з вікна й спостерігав безлюдну вулицю? Чи справді він бачив, як автомобіль збив собаку, а чи просто почув собаче скавуління й підбіг до вікна? Може, він бачив тільки собаку, що волочив задню частину свого тулуба, а машину, водія і решту просто вигадав?

Є ще один перший спогад, той, якому хлопчик довіряє більше, проте ніколи не розказує його і, безперечно, мовчить перед Ґрінберґом і Ґольдштейном, що розголосили б усій школі й зробили б його посміховиськом.

Він сидить позаду матері в автобусі. Мабуть, холодно, бо на ньому червоні вовняні рейтузи і плетена вовняна шапка з помпоном. Двигун автобуса натужно гуде, вони піднімаються на дикий і пустельний перевал Свартберґ.

У його руці обгортка від цукерки. Він виставив обгортку в ледь прочинене вікно. Вона тріпотить і тремтить на вітрі.

— Пустити її? — запитує він матір.

Мати кивнула головою, і він пускає.

Клаптик паперу знявся в небо. Внизу немає нічого, крім похмурого провалля й холодних гірських вершин навколо. Відхилившись, він востаннє глянув на папірець, що й далі сміливо ширяв у повітрі.

— Що станеться з папірцем? — запитав він матір, але вона не зрозуміла.

Оце його другий перший спогад, уже потаємний. Він усякчас думає про клаптик паперу, самотній у безмірному просторі, покинутий, хоча його не годилося покидати. Коли-небудь він повинен повернутися на перевал Свартберґ, знайти той папірець і врятувати його. Це його обов’язок: він не може вмерти, не виконавши його.

Мати сповнена зневаги до чоловіків, які «не вміють нічого робити своїми руками», і до них вона зараховує й батька, а також своїх братів, передусім найстаршого брата Роланда, що міг би утримувати ферму, якби працював досить ревно, щоб сплатити борги, але не працював. З-поміж численних дядьків по батьківській лінії (хлопчик нараховує шість рідних і п’ять споріднених через шлюб) мати найдужче захоплюється Жубером Олів’є, що поставив у Скіпперсклофі електрогенератор і навіть навчився дантистського ремесла. (Під час одного з візитів на ту ферму хлопчику болів зуб. Дядько Жубер посадив його в крісло під деревом і без ніякої анестезії висвердлив йому дірку й наповнив її гутаперчею. Хлопчик ще ніколи в житті не відчував такого страхітливого болю.)

Коли щось ламалося — прикраси, іграшки — чи билися тарілки, мати лагодила їх сама: зв’язувала, склеювала. Речі, що вона зв’язувала, були скріплені вільно, бо вона нічого не знала про вузли. Предмети, які склеювала, розпадалися, і мати звинувачувала клей.

У кухонних шухлядах було повно зігнутих цвяхів, шматків мотуззя, грудочок фольги, старих марок. «Навіщо ми бережемо їх?» — запитував хлопчик. «Про всяк випадок», — відповідала мати.

Коли гнівалася, мати проклинала всю книжну науку. Діти мають ходити до професійних шкіл, казала вона, а потім ставати до роботи. Навчання — просто дурниця. Вчитися бути столяром або теслею, вміти працювати з деревом — ось де найкраще. В сільському господарстві мати розчарувалася: тепер, коли фермери раптом забагатіли, серед них з’явилося багато неробства, багато пихи.

Адже ціна на вовну підскочила. Як передавало радіо, японці платять один фунт стерлінгів за фунт найтоншої вовни. Вівчарі купують собі нові автомобілі й відпочивають на узбережжі. «Тепер, коли ти отак забагатів, ти повинен давати нам трохи грошей», — сказала вона дядькові Сонові підчас одного з їхніх візитів до Воельфонтейна. Говорячи, вона всміхалася, вдаючи, ніби то жарт, але ніхто не сміявся. Дядько Сон видавався збентеженим і мимрив щось у відповідь, хлопчик не розібрав слів.

Ферма мала дістатися не самому дядьку Сону, розповідала мати, її заповіли рівними частками всім дванадцятьом синам і донькам. Щоб урятувати її від продажу з аукціону, сини й доньки погодилися продати свої частки Сонові, від того продажу кожне отримало боргову розписку на кілька фунтів. А тепер завдяки японцям ферма коштує вже тисячі фунтів. Сон повинен ділитися своїми грішми.

Хлопчик соромиться за грубу прямоту, з якою мати говорить про гроші.

— Ти повинен стати лікарем або адвокатом, — каже вона йому. — Це люди, які заробляють гроші.

А втім, іншого разу заявляє, що всі адвокати — шахраї. Хлопчик не запитує, як батько вкладається в цю картину: адже батько — адвокат, який не заробляє грошей.

Лікарі не цікавляться своїми пацієнтами, розповідає мати. Просто дають пігулки. Лікарі-африканери найгірші, бо на додачу ще нічого й не тямлять.

Мати каже так багато різного в різний час, що син не знає, що вона думає насправді. Він і брат сперечаються з нею, вказують на суперечності. Якщо вона думає, що фермери кращі за адвокатів, чому вона вийшла заміж за адвоката? Якщо думає, що книжна наука — дурниці, чому тоді стала вчителькою? Що довше вони сперечаються з нею, то більше вона всміхається. Її так тішить, що діти розуміють і вміють уживати слова, що вона погоджується з кожним пунктом, майже не захищається, прагне, щоб діти виграли.