Дитинство. Молодість. Літня пора

Так само і в обох її сестер. Кожна має по дитині, по синові, і хухає на нього із задушливою турботою. Двоюрідний брат Джуан у Йоганнесбурзі — найближчий у світі приятель хлопчика: вони листуються й чекають вакацій, щоб провести їх разом на морі. Проте йому не подобається бачити, як Джуан збентежено кориться кожній материній настанові, навіть коли її немає поблизу й вона не може проконтролювати. З усіх чотирьох синів він єдиний, хто не перебуває в цілковитій залежності від матері. Він відхилився, або наполовину відхилився: має власних друзів, яких обрав сам собі, вирушає на своєму велосипеді, не кажучи, куди їде або коли повернеться. Його двоюрідні брати й рідний брат друзів не мають. Він думає про них як про блідих і боязких створінь, що завжди сидять удома під пильним оком лютих матерів. Батько називає цих трьох сестер-матерів «трьома відьмами». «Булькай, пахкай, чахкай, чан», — каже він, цитуючи «Макбета». Утішено і злобно, син погоджується.

Коли матір надто вже засмучує її життя в Реюньйон-парку, вона каже, що було б краще, якби вона вийшла заміж за Боба Бріча. Син не сприймає цих слів серйозно. Водночас не йме віри своїм вухам. Якби вона вийшла заміж за Боба Бріча, де був би він? Ким би він був? Чи був би він дитиною Боба Бріча? Чи була б дитина Боба Бріча ним?

Про справжнього Боба Бріча існує тільки один матеріальний доказ. Хлопчик натрапив на нього випадково в одному з материних альбомів. То було розмите фото двох молодиків у довгих білих штанах і темних курточках, вони стояли на пляжі, обнявши один одного за плечі, і примружили повіки на сонці. Одного з них він знає: Джуанів тато. «Хто цей другий чоловік?» — недбало запитує він матір. Боб Бріч, відповідає вона. «Де він тепер?» Уже помер, каже мати.

Хлопчик пильно придивляється до обличчя мертвого Боба Бріча. Там немає жодної його риси.

Далі він не розпитує. Але, слухаючи сестер, складаючи докупи уривки розмов, хлопчик дізнається, що Боб Бріч приїхав до Південної Африки через кепське здоров’я; через рік або два він повернувся до Англії, де й помер. Він помер від сухот, але натякають, що тій смерті могло посприяти й розбите серце, яке розбилося через чорняву й темнооку втомлену молоду шкільну вчительку, яку він зустрів у Плеттенберґ-Беї і яка не вийшла за нього заміж.

Він любить гортати материні альбоми. Хоч яка невиразна фотографія, він завжди може вирізнити матір серед групи: жінку, в чиєму сором’язливому, сторожкому погляді він упізнає свій жіночий варіант. В альбомах він простежує її життя протягом 1920—1930-х років: спершу командні фото (хокей, теніс), потім фотографії, зняті під час її подорожі по Європі: Шотландія, Норвегія, Швейцарія, Німеччина; Единбург, фіорди, Альпи, Бінґен на Рейні. Серед її сувенірів є олівець із Бінґена з малесеньким вічком збоку, в якому можна побачити замок, причеплений на скелі.

Інколи вони гортають альбоми разом, син і мати. Вона зітхає і каже, що хотіла б знову побачити Шотландію, верес і проліски. Він думає: «Мати мала життя до того, як я народився, і те життя ще досі живе в ній». Певною мірою він радий за неї, бо тепер вона вже не має власного життя.

Материн світ цілком відрізняється від світу з батькового фотоальбому, де південноафриканці в захисних мундирах позують на тлі єгипетських пірамід або руїн італійських міст. Але в батьковому альбомі він розглядає не так фотографії, як розкладені між ними дивовижні листівки — листівки, скинуті з німецьких аеропланів на позиції союзних військ. В одній солдатам радять, як підняти собі температуру (їсти мило), на другій зображено пишну жінку, що вмостилася на коліна гладкого єврея з гачкуватим носом і п’є шампанське. «Ви знаєте, де сьогодні ваша дружина?» — запитує листівка. Є ще синій порцеляновий орел, якого батько знайшов у руїнах одного будинку в Неаполі й привіз додому в речовому мішку: імперський орел, що стоїть тепер на столі у вітальні.

Хлопчик незмірно пишається, що батько воював. Він здивований — і втішений, — з’ясувавши, як мало батьків його друзів були на війні. Чому батько дослужився лише до молодшого капрала, він не знає, проте, розповідаючи друзям про батькові пригоди, спокійно проминає слово «молодший». Але цінує фотографію, зняту в одній студії в Каїрі: вродливий батько, заплющивши одне око, дивиться вздовж рушничної цівки, його волосся охайно зачесане, берет відповідно до статутних вимог запхано під погон. Якби синові дали волю, він поставив би це фото на камінну полицю.

Батько і мати мають різні думки про німців. Батько любить італійців (їхнє серце не лежало до війни, каже він, вони прагнули лише капітулювати й податися додому), проте ненавидить німців. Він розповідає про німця, застреленого, коли той сидів в убиральні. Інколи в цій оповідці він убиває німця, інколи хтось із його друзів, але в жодному з варіантів він не виявляє ніякого жалю, а тільки тішиться збентеженістю німця, коли той намагався водночас і підняти руки, і натягти штани.