Дитинство. Молодість. Літня пора

Усередині він почувається нещасним, його ніщо не тішить, і він підозрює, що й у брата такі самі почуття. Коли діти виходять після вистави, мати й досі там. Багато днів поспіль він не може відігнати думку: мати терпляче чекає під пекучим грудневим сонцем, а він сидить у цирковому наметі, де його розважають, мов короля. Її сліпуча, нездоланна, самовіддана любов до нього і брата, а надто до нього, непокоїть його. Хлопчик хоче, щоб вона не любила його так сильно. Вона любить його абсолютно, отже, й він повинен любити її абсолютно: ось яку логіку вона накидає йому. Він ніколи не буде здатний відплатити за всю ту любов, яку мати виливає на нього. Думка, що він усе життя згинатиметься під тягарем невідплаченої любові, так приголомшує й розлючує його, що він не хоче цілувати її, не дає їй торкатися себе. Коли вона ображено мовчки відвертається, він навмисне робить серце черствим до неї, відмовляється піддаватись.

Часом, коли мати відчуває гіркоту, вона виголошує довгі монологи, промовляючи сама до себе, і протиставляє своє життя в голому житловому районі життю, яким вона насолоджувалася до шлюбу й яке зображує, як неперервну низку вечірок і пікніків, візитів на ферми в суботу та неділю, теніс, гольф і прогулянки з її собаками. Вона говорить низьким, шепітним голосом, у якому вирізняються тільки шиплячі; він у своїй кімнаті, а брат у своїй наставляють вуха, щоб почути, і вона безперечно знає, що вони чутимуть. Це ще одна причина, чому його батько називає її відьмою: вона розмовляє сама з собою, насилає чари.

Ідилію життя у містечку Вікторія-Вест підтверджують фотографії з альбомів: мати разом з іншими жінками в довгих білих сукнях стоять із тенісними ракетками, здається, посеред велду, мати обіймає за шию собаку — німецьку вівчарку.

— Це був твій собака? — запитує хлопчик.

— Це Кім. Він був найкращий і найвірніший пес, якого я мала коли-небудь.

— Що з ним сталося?

— Він з’їв отруєне м’ясо, яке фермери поклали для шакалів. Він умер у мене на руках.

У її очах сльози.

Коли в альбомі з’явився й батько, там уже немає собак. Натомість він бачить їх обох на пікніку з тодішніми друзями, або батька з чепурними вусиками і самовпевненим виразом обличчя, він позує на тлі капота старомодного чорного автомобіля. Потім починаються фотографії з ним, їх десятки, починаючи із зображення пухкого немовляти з невиразним обличчям, якого піднесла до об’єктива чорнява жінка з пильним поглядом.

На всіх тих світлинах, навіть на фото з немовлям, мати вражає його своїм майже дівчачим виглядом. Її вік — таємниця, яка безкінечно інтригує його. Вона не скаже йому, батько вдає, ніби не знає, і навіть її брати й сестри, здається, дали обітницю мовчати. Коли матері немає вдома, він порпається в паперах у нижній шухляді її туалетного столика, шукає свідоцтва про народження, але марно. З однієї фрази, яку мати необережно бовкнула, він знає, що вона старша за батька, народженого 1912 року, але наскільки старша? Він вирішує, що вона народилася 1910-го. Це означає, що їй було тридцять років, коли народився він, а тепер їй сорок. «Тобі сорок років!» — каже він їй тріумфально одного дня, пильно виглядаючи ознак, що він має слушність. «Мені двадцять вісім років», — загадково всміхається вона.

Вони мають день народження в один день. Він народився на материн день народження. Це означає, як вона казала йому й розповідає кожному, що він — Господній дар.

Хлопчик називає її не мамою чи матусею, а Дінні. Так само й батько, і брат. Звідки походить це ім’я? Здається, ніхто не знає, але брати та сестри матері звуть її Вірою, отже, в дитинстві її так не називали. Він має бути обережним, щоб не казати їй «Дінні» перед чужими, так само як слід стерегтися й не називати тітку і дядька просто «Норманом» та «Елен» замість «дядька Нормана» і «тітки Елен». Але казати «тітка» і «дядько», мов добра, слухняна, звичайна дитина, — ніщо в порівнянні з багатослів’ям мови африкаанс. Африканери бояться казати «ти» будь-кому старшому за себе. Хлопчик глузує з мови свого батька: «Mammie moet ’n kombers oor Mammie se knieë trek anders word Mammie koud» — «Мама має покласти ковдру на мамині коліна, інакше мама застудиться». Він утішений, що він не африканер і врятований від потреби розмовляти отак, наче побитий раб.

Мати вирішує, що вона хоче собаку. Німецькі вівчарки найкращі — найрозумніші, найвірніші, — але вони не можуть знайти німецьку вівчарку на продаж. Тож зупиняють свій вибір на цуцикові, що наполовину доберман, наполовину щось інше. Хлопчик наполягає, що саме він повинен назвати його. Він хотів би назвати його Борзой, бо хоче, щоб то був російський пес, та оскільки насправді то не хорт, називає цуцика Козаком (Cossack). Ніхто не розуміє. Люди думають, що його ім’я Kos-sak, тобто сумка для харчів, і це видається їм смішним.