Дитинство. Молодість. Літня пора

Він не любить походи до перукаря, не любить так, що навіть намагається, і то з прикрими результатами, самому підрізати собі волосся. Вустерські перукарі, здається, спільно вирішили, що хлопці повинні мати коротке волосся. Процес стрижки починається якомога брутальніше, електрична машинка зрізує йому волосся на потилиці й на скронях, а потім нещадно клацають ножиці, аж поки лишається схожа на щітку щетина і, можливо, невеличке пасмо замість чуба. Ще до кінця стрижки хлопчик мало не корчиться від ганьби, платить свій шилінг і біжить додому, боячись іти до школи наступного дня, боячись ритуальних кпин, якими вітають кожного щойно постриженого хлопця. Є стрижки такі, як слід, а є стрижки, від яких страждаєш у Вустері й які наснажені мстивістю перукарів; він не знає, куди піти, що треба робити чи казати, скільки платити, щоб мати таку стрижку, як слід.

6

Хоча хлопчик щосуботи пополудні ходить у кіно, фільми вже не мають такої влади над ним, як у Кейптауні, де йому снилися кошмари, що його розчавлюють ліфти або ж він падає зі скель, як і герої серіалів. Він не розуміє, чому Еррола Флінна[4], що видається однаковим, байдуже, грає він Робін Гуда чи Алі-Бабу, вважають за видатного актора. Він утомився від погоні верхи на конях, що завжди однакова. Телепрограма «Три блазні» починає видаватися йому дурнуватою. Важко вірити в Тарзана, якщо чоловік, що грає його роль, усякчас міняється. Єдиний фільм, що справляє на нього враження, — фільм, у якому Інґрід Берґман заходить у залізничний вагон, заражений віспою, і вмирає. Інґрід Берґман — улюблена актриса його матері. Чи справді життя саме таке: чи може й мати померти будь-коли, просто не прочитавши напису у вікні?

Є ще радіо. Він уже переріс «Дитячий куточок», але зберігає вірність серіалам: «Суперменові» щодня о п’ятій годині («Вставай! Підводься і рушай!»), «Чарівникові Мандрейку» о пів на шосту. Його улюблене оповідання — «Біла гуска» Пола Ґалліко[5], що її радіостанція транслює знову і знову на прохання слухачів. Це розповідь про дику гуску, що вела корабля назад від пляжів Дюнкерка до Дувра. Він слухає її зі сльозами в очах. Він хоче бути колись таким вірним, як була вірною біла гуска.

По радіо передають «Острів скарбів» у формі радіовистави, по одному півгодинному епізоду на тиждень. Він має цю книжку, але прочитав її в надто юному віці, не розуміючи, що означає бути сліпим і що таке чорна мітка, нездатний з’ясувати, добрий чи поганий Довгий Джон Сілвер. А тепер, після кожного епізоду по радіо, йому сняться кошмари, зосереджені на Довгому Джоні: про милицю, якою він убиває людей, про його зрадливу сентиментальну турботу про Джима Гокінса. Він хоче, щоб есквайр Трелоні вбив Довгого Джона, а не відпускав його; він певен, що Джон коли-небудь повернеться зі своїми бунтівниками-горлорізами і помститься, так само як повертається в його сни.

Книжка «Швейцарська родина Робінзонів»[6] набагато спокійніша. Він має чудове видання цього роману з кольоровими ілюстраціями. Надто йому подобається зображення корабля на спусковому полоззі під деревами, корабля, який родина збудувала інструментами, врятованими після кораблетрощі, щоб повернутися на батьківщину з усіма своїми тваринами, мов у Ноєвому ковчегу. Це насолода, немов занурення в теплу ванну, — лишити «Острів скарбів» і вступити у світ «Швейцарських Робінзонів». У «Швейцарських Робінзонах» немає лихих братів, немає вбивчих піратів; у родині кожен із насолодою працює під проводом мудрого, сильного батька (на малюнках його зображують із могутніми опуклими грудьми і довгою каштановою бородою), він від самого початку знає, що слід зробити для їхнього порятунку. Хлопчика дивує тільки одне: навіщо їм узагалі покидати той острів, якщо вони живуть на ньому так затишно і щасливо?

Він має ще й третю книжку — «Скотт в Антарктиці». Капітан Скотт — один з його безперечних героїв, саме тому йому й дали цю книжку. В ній є фотографії, зокрема та, де Скотт сидить і пише в наметі, в якому він згодом замерз до смерті. Хлопчик часто розглядає ті фото, а от прочитав не дуже багато: книжка нудна, це не роман. Йому подобається лише фрагмент про Тайтеса Оутса, обмороженого: знаючи, що затримує своїх товаришів, він пішов у ніч, у сніги, у кригу, і тихо, не завдавши нікому клопоту, загинув. Хлопчик сподівається, що й він колись може стати таким, як Тайтес Оутс.

Раз на рік до Вустера приїздить цирк Бозвела. Всі його однокласники ходять на виставу, цілий тиждень балакають тільки про цирк і ніщо інше. Його ходять дивитися навіть кольорові діти, але досить своєрідно: годинами тиняються навколо намету, слухають оркестр, зазирають у дірки полотна.

До цирку планують піти в суботу пополудні, коли батько грає в крикет. Мати перетворює похід у цирк на прогулянку для них трьох. Але біля білетної будки вражено чує про високі суботні пообідні ціни: 2,6 шилінга для дітей, п’ять для дорослих. Мати не має з собою досить грошей, тож купує квитки для нього й для брата. «Йдіть, я зачекаю тут», — каже вона. Хлопчик не хоче, але мати наполягає.