Диваки і зануди

Я роздивилася себе в дзеркалі й відчула задоволення від того, що побачила. Коси я підстригла щонайменше на кілька сантиметрів. Тепер моя голова була, як у мавпи Мончічі. Хоч подекуди вийшло трохи нерівно, але дуже стильно. Обличчя видовжилося, а очі немов побільшали.

— Ти там поселилася? — застогнав Інґве.

— Щастя приходить до того, хто вміє чекати, — огризнулась я, підмела волосся, вкинула його в унітаз і спустила воду, але там тільки пшикнуло, оскільки бачок був уже порожній.

У своєму новому вбранні я готова була починати свій новий день у ролі хлопця. Тої миті, коли я хотіла клацнути замком і впустити Інґве, я дещо згадала. Біля рушників висів пакет вати, тож я висмикнула звідти чималий жмут, скрутила з нього щось схоже на качалку і запхнула спереду у свої хлопчачі труси «Olympia». Ця деталь була дуже важлива.

— Нарешті! — зітхнув Інґве, кинувшись до порога, коли я відчинила двері.

Та раптом він зупинився, а його обличчя скривилося від жаху.

— Господи, на кого ти схожа, дівчино! — скрикнув він. — Що з твоїми косами? І як це ти вбралася?

— Ти сам казав, щоб я купила собі щось приємне і гарненьке, — невинно пролебеділа я.

— То оце так ти збираєшся йти до школи? Що скаже вчителька?

— Усі дівчата в класі так одягаються, — збрехала я. — Вчителька також.

І я зникла. Мені більше не хотілося ув’язуватися в суперечку. Я завернула на кухню, схопила собі два банани та мандаринку і вибігла в прохолодний травневий ранок.

Плиска сиділа за вчительським столом. На ній були окуляри, в яких вона могла далеко бачити, чи ніхто не списував. Очі за скельцями пантрували все навколо, як дві недремні піраньї. Нас змусили розсунути парти. Ледь чутно шурхотіли ручки та гумки. А загалом було тихо.

Я зиркнула на Ісака. Він сидів, схиливши голову над аркушем паперу, і вертів кінчиком ручки в ніздрі. О, то він не може впоратися із завданням? Чуд-дово! Так йому й треба! Він навіть не глянув на мене, коли хвацько під’їхав червоним джипом до школи саме тоді, як пролунав другий дзвінок. Його батько, здається, був таке саме велике цабе, як і він, бо сидів за кермом і сигналив, щоб усі на них звернули увагу — на джип, на Ісака і на батька.

Одне вухо в Ісака було червоне й одутле. А губа так підпухла, ніби запливла салом, куди більше, як моя. Очевидно, той бугай, якому належала джинсова куртка, вчора його добряче віддухопелив! Моє озлоблене серце не тямилося від радості. То он чого йому заціпило!

Я дуже швидко впоралася з завданням. Англійська — мій улюблений предмет. Ніхто не попередив мене, про що сьогодні йтиметься. Але мені в пригоді стали давні знання, які я здобула, бо була розважливою, здібною дівчиною. Тож тепер я мала час розглянутися по класу.

На одній стіні висіло багацько малюнків. Здебільшого то була всяка мазанина: «Качині історії», гітаристи, дерева, будинки, на дахах яких із димарів валував дим і майоріли прапори. Кваша намалював мопеда. Данне — зеленого змія, а Катті — цицькасту дівулю.

Один малюнок відрізнявся від усіх інших.

На ньому було намальовано білого лебедя. Він сідав на свинцево-сіру воду, а лапи, що торкалися поверхні, лишали на сірому тлі слід білого шумовиння. Крила в лебедя були широко розкинуті, повні повітря, а шия витягнута вперед. Я не знаю, чим той малюнок мене зачарував. Мабуть, тим, що був дуже точний: у ньому було передано одну швидкоплинну мить. Білий лебідь нагадував ангела посеред суцільної сіризни — ангела, що плинув між сірим небом і сірим морем.

Придивившись пильніше, я помітила з самого краєчку в правому кутку підпис — Ісак.

Тієї миті, як я виявила ім’я автора малюнка, мене хтось штовхитьнув у плече. Ісак! Коли я обернулася до нього, він кинув мені на парту зібгану записку. З глузду збився абощо? Чи він думає, що Плиска геть сліпа? От уже ж дундук! Неймовірно! Що-що, а малювати він уміє, та коли немає третьої клепки в голові, хоч як крути, списувати не вийде.

Очі Плиски, схожі на піраньї, блиснули за скельцями окулярів.

З дивовижною спритністю для своєї комплекції вона підскочила до Ісака і вдарила долонею правої руки по тій записці так, як м’ясник ударяє сокирою по шматку м’яса.

Вона засопіла від гніву і вже нічим не скидалась на панну Вершкове Тістечко.

— То ти списуєш просто у мене під носом? — засичала вона і вчепилася в Ісака. — Що це означає?

Мені стало трохи жаль Ісака. Не доведи Господи наразитися на Плисчин гнів!

— Я не списував, — спокійно мовив він.

Мабуть, нічого гіршого він не міг придумати. Ну авжеж, намагається викрутитися. Та чорта з два, якщо тебе заскочили на місці злочину. Було б краще зізнатися і покаятися.

— Що? — верескнула вона і засопіла ще дужче. — Ти теж брешеш! Є дві речі, яких я ні за яких обставин не можу пробачити. Перше — списування. А друге — брехня. А ти, Ісаку, і списуєш, і брешеш. Як тобі не соромно!

— Мені не соромно, бо я не списував, — стояв на своєму Ісак.

Або він якийсь дурний, або дражнить її навмисне. Але навіщо це йому?