Диваки і зануди

Безпорадно забігали туди-сюди великі каштанові очиці, над якими висіли, як погано пришиті клапті, вуха. Потім позіхота розтягнула на мордочці пащу, після чого голова сховалася у пледі. То було цуценя!

— Я подумав, що… — почав Інґве і ступив ще трохи в мій бік.

Та нараз цуценя вивільнилося з ворсистого пледа. І сповзло додолу. Там якусь мить постояло, а тоді струснулося так, що худеньким зморшкуватим тілом немовби пробігли хвильки. Хвіст піднявся вгору. Цуценя кілька разів ним жваво махнуло. А потім покотилося м’ячиком під здоровенний сервант. Лягло там і, затамувавши подих, притиснулося до стіни. Звідти поблискували його великі очі, схожі на чорні блискучі камінці. Воно без кінця чхало і сопіло від пилюки.

— Я приніс його тобі, Симоно, — сказав Інґве, простягаючи руку під сервант. — Це маленький боксер. Я купив його у співробітника. Знаю, як ти засмучена тим, що сталося з Кільроєм… І я подумав, що, мабуть, усі сподівання марні. А тут до мене дійшли чутки, що собака співробітника навела цуценят, і я подумав, що коли Кільрой зник, то… Ну, що цей малий пустун тебе трохи втішить. А хай тобі чорт!

Він відсмикнув руку і потряс нею. Собака куснув його гострими зубками за вказівний палець.

То он чого у Інґве був такий простодушний вигляд? Бо він мав сюрприз, загорнений у плед? Пішов і купив мені цуценя? Коли він назвав ім’я Кільроя, мене кинуло в жар. Чого це всі сподівання марні? Невже він думав, що Кільрой помер? Я подивилася на порожнього Кільроєвого кошика, на дні якого лежала погризена на рамтя крамнина. Я й досі відчувала його запах — запах сонця, солі та риби. І я знала, що не хотіла мати ніякого іншого собаку, крім Кільроя!

Я пам’ятала, як він у мене з’явився.

Дідусь приніс його взимку в пазусі свого чорного хутряного пальта. Звідти виглядав тільки його білий гострий ніс. Мені було шість років, і я хворіла на краснуху. Надворі мела метелиця, і було страшенно холодно. «Ось тобі товариство для твоєї краснухи», — сказав дідусь і засміявся. Потім ми з Кільроєм стали нерозлийвода. Коли мене охоплював смуток, я ховала обличчя в його м’яку білу шерсть. А куди тепер мені дівати свій смуток?

— Що скажеш, Симоно? — спитав Інґве.

— Мені жаль, — відповіла я.

І це справді було так. Я знала, що розчарую його. Він, певно, думав, що я на радощах кинуся його обіймати. Мені було шкода, бо я не відчувала радості. Він хотів якнайкраще. Він і знаку не подав, що через мене розгромив сусідові вулики і пом’яв своє нікудишнє улюблене авто. Він купив мені собаку, хоч, власне, не любив собак — я знала це достеменно. Він хотів якнайкраще, і мені було шкода, що я не можу інакше.

— Що ти сказала? — здивовано перепитав він.

— Мені жаль, Інґве, — відповіла я.

Але він нічого не зрозумів. Куди там йому щось розуміти! Він збентежено глянув на маму. Дідусь підморгнув мені: мовляв, а от я зрозумів. Хоч я й так знала, що він зрозуміє.

Та ось цуценя вилізло зі свого сховку. Заковзало лапами по підлозі. Трохи подибало, зупинилося й занюшило носом. Але всі запахи були йому якісь чужі й небезпечні. Тоді воно знов рушило з місця, спіткнулося об один із маминих рулонів паперу, що всюди валялися, і лапою зачепило пляшечку туші, звідки навсібіч полетіли чорні бризки, хоч дивом дивним пляшечка не перевернулася. І поки цуценя не пішло далі, мама встигла його схопити.

Вона посадила його собі на коліна. Цуценяті так там сподобалося, що воно навіть притулило голову до її грудей. Мама сиділа й гладила його зморшкувату спину, і воно від задоволення навіть дзявкнуло.

Мені теж хотілося б там лежати. От би згорнутися калачиком у маминих обіймах, дихати її парфумами і тютюном! А вона нехай гладить мене по голові, поки я розповідатиму їй про своє нестерпне життя. І тоді мені полегшає, і життя не здаватиметься таким нестерпним. Чого все не так? Чого не можна робити того, що хочеш?

Я підійшла до мами, присіла поруч і почала гладити цуценя. Воно заходилося смоктати мій палець, так наче то був сосок.

— На жаль, цуцику, я не можу тебе взяти, — сказала я. — Мені треба дочекатися свого собаку, розумієш? Та й ти, певно, сумуєш за своєю мамою.

— Навіщо ти таке кажеш? — озвався Інґве. — Кільрой не повернеться. Він пропав. Я телефонував у поліцію і дав оголошення в газетах. Але він мов крізь землю провалився. Слово честі. І чим завинило це цуценя? Дивись, яке воно гарне!

— Воно нічим не завинило, — відповіла я, гладячи цуценяті м’якенький, ніби оксамитовий, носик. — Воно дуже гарне. Але це не Кільрой. А ще я знаю, що він живий. Я сама його бачила.

— Де? — спитала мама.

— На майдані Гетор’є.

— Мабуть, то був інший собака, — сказав Інґве. — Може, візьмеш цього? Все-таки я купив його для тебе.

— Ні, — відповіла я, хоч і розуміла, який розчарований буде Інґве.

Мама підвелася. В одній руці в неї було цуценя. Другою вона взяла Інґве за лікоть.

— А тепер, серденько, відвеземо цього голоцюцька туди, де ти його взяв, — лагідно мовила вона. — Залишимо наших впертюхів на самоті і проїдемося по місту.

— У такому разі візьмемо таксі, — сказав Інґве.