Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Що робити? Я згадую за себе, за дні й ночі, віддані невпинній праці, за ті солодкі хвилини високої втіхи, що її приносить довершеність напружених зусиль. Я озираю своє минуле, і протягом усього життя мого я бачу одне, тільки одне: працю, працю й працю. Що інше я можу порадити Зині? Про що інше я можу сказати їй? І я кажу:

— Працюйте! Шукайте праці, що була б вам до вподоби.

Але Зина стріває мої слова зі сміхом. Вона, висміюючи мене й мою пораду, відповідає:

— Певне, ви хочете порадити мені записатись на біржу праці, спробувати одержати картку безробітньої й шукати посади друкарниці в якомусь тресті? На все життя тобі буде одмірено: в прокуреній, наповненій галасом конторі квадратний метр, стілець, підставка для машинки Ундервуд і коло Ундервуда хусточка, сніданок, сумочка і з дня в день, зміняючись, незмінна кипа паперів, що їх треба переписувати. А то одягнути Моссельпромівського картуза й продавати папіроси. Одне слово: «Нигде кроме, как в Моссельпроме».

З гіркістю я впевняюсь, що праця не приваблює Зину, для неї назавжди лишиться невідомим патос праці й офіра самозаперечення задля праці. В мою свідомість ледве помітним почуттям приходить думка, що ми ніколи не зможемо порозумітися з Зиною. Моє ніколи не буде її. Між нею й мною глуха стіна. Ми чужі й різні.

Розчаровано я запитую:

— Вам не сподобалася моя порада?!

— Ні, чому?.. Тільки я переконалась, що мама вам, не турбуючись, може довірити лагодити туфлі. А поеми на мій від'їзд до Китаю ви, напевне, не напишете.

— Ви? До Китаю? Що за чергова фантазія? Хіба Олександра Владиславовича мають призначити до торгпредства в Китай?

— А ви ще нічого не знаєте? — і урочисто Зина проголошує останню новину: — Я хочу почати вчити китайську мову! Я написала папі, й він мені обіцяє прислати книжок з Москви, що їх там дістане, і пише, що в «Міжнародній книзі» замовив мені англійські книжки. Допоможіть, милий Іполіте Миколайовичу, знайти в Києві якогось китайця, щоб учитися китайської мови…

— Учителя знайти не важко, та це, на мою думку, безглуздя, чиста фантазія.

Але Зина палко обороняється.

— І не фантазія, і не безглуздя! Я вирішила! Цілком серйозно… Книжку про барикади Кантона я писатиму. А вам, коли ви одружитеся з Лесею, пришлю з Китаю з найкращої порцеляни чайний сервіз, і ви зможете його поставити в шафі поруч з бабусиною бонбоньєркою…

Здається, з цього часу й пішла ця, узаконена Зиною, фраза: «Коли ви одружитеся з Лесею».

Ми підходимо до будинку Тихменєвих. Джек побачивши, що прогулянка закінчується, не витримує своєї власної поважности. Поважність йому обридає. Він хоче настояти на свойому, щоб його таки відпустили побігати. Досі він робив спроби потягти Зину за собою, подужати її, тепер він міняє тактику й робить спроби раптово стрибнути, щоб вирватись.

— Джек, підлий собако! Дарма! Не вирвешся!..

Зина швидко намотує ремінь, хапає доґа за ошийник і з силою притискає голову. Перемога лишається на Зининому боці, Джек скавучить і махає хвостом: він визнає свою поразку.

Тепер йому лишається тільки покірно благати. Джек починає гавкати: він умовляє.

— Ні, ні, ні, не пущу. Йди, куди сказано… Можеш не гавкати.

Коло парадного Джек робить останню спробу: він лягає на землю і входити в парадне не хоче. На всі Зинині умовляння він лежить і не ворухнеться. Зина натягує ошийника і з зусиллями втягує пса в двері.

— До побачення!

— До побачення!

Двері грюкають.

Розділ VII

1

Катер м'яко підійшов до пристані; вода розбіглася дрібними струмками, покрилась, шумуючи, кругами білої піни, закипіла. Матрос на пристані, нагнувшись вперед, легко підхопив кінець киненого з катеру канату. Катер пришвартувався, загуркотіли сходні. Я, в великих рогових окулярах, сірому літньому пальті, з новеньким шкіряним чемоданом і жовтим баульчиком в руці, вискочив один з перших.

На пристані мене чекали Леся й Зина. Ми зустрілись дуже привітно; хоч, правда, Зина, обдивившись мене з ніг до голови, не втрималась, щоб не сказати:

— Хто б міг подумати, що минулого року Іполіт Миколайович ходив у розбитих окулярах, перев'язаних ниточкою. Тепер він має вигляд справжнього англійця. У рот би люльку ще… Ні, коли б він не був закоханий, Лесю, в тебе, я б могла його покохати.

— Завжди ти говориш якісь дурниці, — відповіла Леся. — Іполіт Миколайович ні в тебе, ні в мене не закоханий. Він надто серйозна людина, щоб цікавитись такими дівчатками.

Зина нічого не відповіла, а може й відповіла, та я не почув, бо мене з галасом і криком оточили татарчата, пропонуючи свої послуги, сперечаючись між собою і вириваючи з рук чемодан, баул, палицю.

2

З татарчатами справу полагоджено: один несе чемодан, другий баул, третій палицю.

Їхавши до Криму, я мав намір улаштуватись у тому ж готелі-пансіоні, де оселились і Тихменєви, які приїхали місяцем раніш, але турбувався, що може через наплив курортної публіки прийдеться шукати кімнати деінде.

Я переказую свої сумніви, але Зина й Леся заспокоюють мене. Вони розповідають, що в їхньому готелі є вільні кімнати, що Марта Борисівна годує добре, що мешканців мало і в готелі панує тиша й спокій.