Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Протягом усього часу, після повороту Тихменєвих з півдня, я намагаюся внести яку-небудь ясність у наші взаємини з Зиною. Я не можу ніяк поєднати тієї фрази, що її Зина кинула мені в авті, коли я виїздив з Криму, та Зининого теперішнього поводження, як підкреслено й навмисне вона обминає мене. Я досі не можу дати собі остаточної відповіді, чи Зинині слова були визнанням, сказаним у пориві щирости, чи, навпаки, тут не було нічого іншого, окрім звичайної для неї ескапади, підказаної бажанням подратувати мене, поставити мене в прикре, ніякове становище, викликати в мені сумніви й хитання.

Зина чудесно знає, що кохання для мене надто серйозна річ, щоб я міг поставитись до нього легковажно. Вона знає, що я ніколи не фліртував і не вмів фліртувати, що я зважую з особливою обережністю та увагою кожне своє слово перед тим, як його сказати, що я боюсь зробити невірний крок, або ж висловити необмірковану думку. Отже, саме через те, що Зина все це знає, вона й могла піддурити мене, щоб побавитися з моєї серйозности й висміяти мою стриманість вигаданим своїм визнанням.

Зина бачить моє бажання лишитися з нею удвох, мої невдалі спроби побалакати з нею насамоті, але вона вдає, що нічого не помічає. Могло здатися, що вона зовсім забула за цей випадок: хвилина пройшла промайнула на мить і безслідно зникла…

Визнання чи жарт?..

Я нервуюся в постійному напруженому чеканні чогось, що повинно статися й не стається. Мене питали:

— Що з вами? Чому у вас такий кепський вигляд?

Я мусів посилатися на перевтому й перевантаженість, хоч, насправді, за останні дні я зовсім покинув працювати, а коли й приходив на завод у лабораторію, то тільки для того, щоб, нудьгуючи, тинятися з одного кінця кімнати до другого. За короткий час я так багато побив у лабораторії посуду, що нарешті почав боятися доторкатись до шкла й брати будь-що в руки.

Але все має свій кінець.

2

На одній з лекцій у Тихменєвих на початку грудня того ж таки 1924-ого року я перевіряв письмові вправи моїх учениць. Леся, одкривши підручника, перегортала сторінки, щоб упевнитись, що вона не наробила помилок. Зина тим часом на аркушикові паперу з нудьгуючим зором малювала олівцем фантастичні постаті карликів і ґномів, турків у чалмах та одалісок з вузькими східніми очима, малювала, закреслювала, рисувала й знов замазувала.

Я переглянув Лесину вправу і повернув їй. Окрім небагатьох дрібних огріхів, скоріше описок, ніж свідомих помилок, Леся розв'язала завдання бездоганно, і мені не прийшлося будь-чого виправляти.

Зина зазирнула в Лесин зошит, побіжно оглянула підкреслені червоним олівцем місця, потягнулася, позіхнула й байдуже сказала:

— Ну, коли в Лесі майже без помилок, то в мене в кожнім разі все гаразд.

— Побачимо! — відповів я і взяв у руки її вправу. Але в Зининому зошиті я знайшов сумбур, беліберду, безладдя, плутанину всіх формул і всіх визначень. Там було так усе перемішано, так не до речі скомбіновано, остільки забуто найпримітивніші основи й правила, які вона не могла не знати, що я, розсердившись, хтів уже закрити зошит і прочитати їй сувору догану. Отже, кажу, я вже ладен був повернути Зині її роботу, коли зовсім механічно перегорнув останню сторінку вправи, — сумлінність викладача, що мусить додивитись усе, — і на цій останній сторінці притьмом побачив фразу, призначену виключно для мене:

— Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у вас. Зробіть так, щоб мене у вас ніхто не зустрів.

Серце моє ( — сірий патлатий ведмедик у руках маненької дівчинки — ) затремтіло, замоталося ( — синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік. Мати зупиняє дівчинку: «Зинусю, залиши ведмедика, а то його болітиме» — ).

У мене серце, ніби ведмедик у руках дівчинки, б'ється й тремтить. Треба будь-що-будь, хоча б і через силу взяти себе в руки, стриматись, щоб не виказати схвильованости. ( — Я рішуче беру ведмедика з рук дівчинки і, обережно поставивши на поличці, закриваю дверці шафочки — ). Напруженням волі я примушую себе заспокоїтись.

Зина кладе олівця на стіл, одсовує вбік помальований аркушик паперу й підводить очі. Вона звертається до мене з запитанням, нічим не видаючи, не зраджуючи байдужої незворушности.

— Я розв'язувала свою задачку в інший спосіб, як це робила Леся… Що ви думаєте, Іполіте Миколайовичу, про цей спосіб розв'язувати завдання? Чи не надто я ухиляюсь од звичайних математичних правил?

Її фіалковий зір незворушно спокійний.

Я стверджую. Я говорю якмога звичайніше:

— Так, усе гаразд. Чудесно!.. Я давно сподівався, що ви зумієте в свій спосіб розв'язати питання.

Я одводжу очі, щоб не зустрітися з Зининими очима, і кінець фрази я ковтаю, не маючи сили її договорити.