Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Ми торкнулись чарками. Задзвеніло шкло, і легкий дзвін шкла в кімнатних присмерках продзвенів, як порцелянові хінські дзвіночки в стилізованій Андерсеновій казці «Про солов'я й троянду».

6

Чи не прийшов, нарешті, найзручніший момент заговорити за те, що я хтів би сказати? Але як сказати, що сказати й з чого почати?

Мені бракує слів. У мене їх менше, як у того героя гоголівського «Одруження», що запевняв свою наречену: «Влітку багато буває мух». Він мав рацію; з ним не можна сперечатися; що більше чемна людина може сказати дівчині, яку кохає? Я заздрив гоголівському герою, що вмів розмовляти про мух і літо. Коли я лишався насамоті з дівчиною, я звичайно мовчав. Не завжди буває до речі говорити про літо й літніх мух, а для того, щоб сказати за своє кохання, мені бракувало слів.

Хіба сьогодні не повторилася ця звичайна моя історія?

Шукаючи теми для розмови, Зина звертає увагу, що мою кімнату заставлено полицями з книжками. Вона здивовано каже:

— О, як багато у вас, Іполіте Миколайовичу, книжок. Я ніколи досі не чула, що ви такий книголюб і поєднуєте свій фах хеміка з бібліофільством. Ви любите книжки?

Зина торкнулась болючого місця в мойому житті. Я не люблю книжок. Я купую їх, я оправляю їх, але я їх ненавиджу. Я відповідаю:

— Це давня моя ненависть.

— Що «ненависть»?

— Моя любов до книжок.

— Ваша любов до книжок — ваша ненависть?

— А так!

— Як ви неправдоподібно висловлюєтесь, Іполіте Миколайовичу, зовсім як Стéфан Хоминський.

Хоч порівняння з Стéфаном Хоминським мені не дуже до вподоби, але я починаю розповідати. Я докладно розповідаю Зині, як з гімназіальних ще часів я почав ворогувати зі словами, як поволі у мене росло й зростало недовірливе до них почуття. З мови й творів мені важко було одержати чотири; в більшості при всій моїй ретельній упертості я мусив задовольнятися трійкою. З фізикою, математикою, природничими науками справа йшла бездоганно, але з словесними надто кепсько. Я вмів довести кожну з математичних формул і ніколи не мав здібности сполучувати слова. З малих літ мені, незграбному хлопчикові, слова скрізь і завжди готували прикрості. Я уникав слів і частіше волів мовчати. Отже, я призвичаївся нехтувати словами й ненавидіти книжки.

— Дивлячись на мою кімнату, де полиці заставлено книжками, мої знайомі, як і ви, Зино, кажуть: «Ви великий аматор книг, Іполіте Миколайовичу!». Вони не знають, що я ненавиджу книжки. Ненавиджу й боюсь.

Життя надто чудна річ, надто чудна, щоб дивуватися з того, що в мене, людини, котра ненавидить книжки й нічого спільного не має з літературою, є велика книгозбірня і що письменники, навіть видатні й поважні, ніколи не купують і не збирають книжок.

Я розповів Зині за випадок, як мені одного разу трапилося з приятелем завітати до поета Максима Рильського. Я сподівався побачити кабінет книголюба, добірні книжки, вишукані колекції поезій, зібрання творів, віки й культури, схематично розкладені в систематичній послідовності на полицях вздовж стін од Гомера й Гезіода, біблії й єгипетської «Книги мертвих» до Панаїта Істраті та Марселя Пруста, я передчував приємність натрапити на рідкі видання греків, римлян французів і англійців з фамільними ex-libris-ами поетових дідів, розглянути старовинні палітурки з телячої шкури, витиснені золотом, і я жорстоко помилився.

На розхитаній етажерці, притуленій, щоб не впала, до стінки, я побачив розкуйовджену Іваницину хрестоматію «Шляхом життя», ще декілька шкільних підручників, пару номерів «Ниви» за 1888-ий рік, річник за старі роки мисливського часопису, тоненьку з авторським написом книжку віршів плужанського поета, на верхній поличці криве в чорній рамочці дзеркало та поруділі чоботи на нижній. І все? І все!..

Вийшовши од Максима Рильського, я висловив своє здивування приятелеві:

— Як це може бути, щоб поет не мав книжок?

На що мій приятель, люблячи парадоксальні зауваження, відповів:

— Поетові не потрібні книжки. Він носить у середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу.

Тоді це зауваження мого приятеля здалося мені безглуздим, але, обмірковуючи його не раз, я починаю гадати, що він мав рацію. Отже, справді мені бракує слів, і цю недостатність я намагаюся заповнити, колекціонуючи книжки…

Професор Ґабель, хемік, у якого я, бувши студентом університету, спеціалізувався й працював, коли перед кінцем державних іспитів я прийшов до нього й запитав, чи можу сподіватись бути залишеним при університеті для підготовки до професури, відповів мені:

— У вас, пане Варецький, є всі дані для наукової праці, і я охоче підніс би перед факультетом клопотання, щоб вас залишили при катедрі хемії, але, на жаль, вам бракує ідей. У вас здібності технічні, прикладні. Ви — працівник і практик. Моя порада вам — іти на завод, у промисловість.

Він зупинився на хвилину, зняв пенсне, витер його шматочком замші, одяг знову й тоді сказав: