Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

У Зини навіть і в цей момент душевного розпачу, коли вона на останній крок рішилась, щоб не було вже повороту, вистарчає сили волі відповідати Лесі насмішкуватою презирливістю:

— Отруїтись? Я? Отруїтись? Нашатирним спиртом, як гімназистка четвертої класи? Правда?

Вона іронізувала, говорила прикрості, дражнила сестру. А та вчепилась у руку, охопила, тремтячи, Зину, цілувала її й не хтіла пускати.

— Ти можеш мене лаяти, говорити, що хочеш, але я тебе не пущу. Хай ти не отруїшся, хай що інше, я не знаю що, але я тебе не пущу.

— Пусти!..

— Ні!

— Пусти!..

Вони почали змагатись. Та Зина раптом випустила Лесю й розсміялась.

— Які ми з тобою смішні, Лесю! Не бійся, Лесю, я зовсім ні про яке самогубство не думаю. Ти — дурне дівча! Можна дійти до останньої межі, що далі лишатиметься провалля, діра, нічого, і все ж таки не гадати про самогубство. Отруїтись — це млявість, це для слабких душ. Я б гордувала собою, коли б мене вистарчило тільки на таку пошлість… Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим.

Зина цілує Лесю в чоло й каже:

— Бідненька Лесю! Я налякала тебе! Ні, не бійся!

І Зина сміється весело й безтурботно. Вона завжди якось широко, щиро й щедро сміялась. У її сміхові почувалась простора простота й ясність, дитяча, легка й чиста непідроблена осяйність. Вона сміялася так, ніби в глибинах ясного блакитного душевного потоку линуло пістряве музичне сяйво розлогого сміху.

— Лягай, Лесю, і спочинь. Я піду і швиденько вернусь. Так треба!..

І, хоч Зинин сміх на хвилину заспокоїв Лесю, але, коли Зина зачинила за собою двері і Леся лишилась сама, вона заплакала від суму й стурбованости. Вона не могла здогадатись, що хоче заподіяти Зина.

На вікні гула перша весняна муха, а на осяяній соняшній весняній вулиці вугільник протяжно й дзвінко, напружуючи голос, тягнув:

— Голь, уголь, го-оль!

З

Я сказав Мар'ї Семенівні, що я вчора розмовляв з Зиною і що Зина, не зважаючи ні на що, відмовляється дати згоду на шлюб.

Та Мар'я Семенівна не надала цьому значення. Хіба ж мені невідомо, що Зина завжди любить витівки і щоб усе було по-інакшому?! Хай це мене не турбує. Вона, Мар'я Семенівна, знає, що Зина кохає мене, і вона певна, що Зину неважко буде переконати. Ось вона піде, розшукає Зину, приведе її сюди й усе буде гаразд, усе буде полагоджено. На червоній горці й весілля одсвяткуємо…

Загуркотіли двері. Забігали по кватирі. Чути було голоси. Шукали Зини. На порожній весняній соняшній вулиці вугільник гукав: Голь, уголь, го-оль!..

Тоді вмить я зрозумів, що все скінчено. Що сталась якась безглуздість, що повороту нема.

Як крізь туман, я пам'ятаю: повернулась Мар'я Семенівна, а за нею прийшла Зина. Мар'я Семенівна урочистим голосом сказала: «Мила моя Зинусю! Іполіт Миколайович прохає у мене твоєї руки. Я дала згоду. Що скажеш ти?».

Я пам'ятаю: у Зини було надзвичайно бліде обличчя. Вона відповіла:

— Я тільки що віддалась двірникові!

Розділ XI

1

Минули роки.

Сьогодні знов, як і три місяці назад, я в себе, в своїй заводській хемічній лабораторії. Незабаром, за тиждень-півтора, прибудуть з Німеччини замовлені препарати, приладдя, посуд, новіша фахова література, усе, що я закупив і замовив під час свого трьохмісячного перебування за кордоном, і треба вже зараз підготувати, щоб ніщо не затримало приймання. Я не люблю гаятись і відкладати.

Панас Григорович незмінний: на ньому його звичайна потерта з клінцівського шевіоту, поношена, ненова толстовка, соробкопівські ботинки зі збитими закаблуками й порепаною шкурою; короткі руки з золотою обручкою, зачісане жирне волосся. Він, із колишніх фельдшерів, тепер мій найближчий помічник у лабораторії. Він учиться, уперто студіює чужоземні мови, багато читає, вступає на всі короткотермінові курси, що їх улаштовує трестівський центр, і дуже задоволений з того, що його обрали на голову гуртка робітників-винахідників. У Панаса Григоровича набралося чимало різноманітних папірців, свідоцтв, посвідчень за різні роки з різними підписами та печатками. Він любить показувати ці посвідки і дуже ними пишається. Коли в спокійного, важкого, урівноваженого Панаса Григоровича є будь-яка пристрасть, що її за слабкість вважати належало б, то це виключно ентузіастичне захоплення, з яким він ладен слухати лекції на курсах для підвищення кваліфікації.

Революція дала йому можливість змінити свій фах, — із фельдшерів вибитися на хеміка, але він і досі любить своїм знайомим при простуді ставити банки і вірить у невідмінність своїх діагнозів. Він не сумнівається, що коли б йому в свій час пощастило вступити до медінституту, з нього вийшов би славетний терапевт.

— Слово чести, Іполіте Миколайовичу! — каже Панас Григорович, — і ви, коли б що, звертались би до мене.

Він великий прихильник Ефедри, трави Кузьмича, жостеру, козиного сала, теплих в'язаних шерстяних панчіх, житнього хліба, і дуже жалкує, ще тепер не можна дістати електролітної води. У нього власні погляди на дієтику, своя аптека й свої способи лікування.