Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

— Що я маю робити з дружиною? Коли б не вона то я міг би прожити так чи так, а вона? Що я для неї можу зробити з цими „бім-бомами“ й камінцями для зажигалок? Як я можу допомогти їй? Бачачи її страждання, я ладен втекти, втекти світ за очі, щоб тільки не бачити цих страдницьких очей, цієї мовчазної покори. Кинути її? Я гадав за це! Але кинути її — чи не значить це зробити з неї повію? Та вона не піде в повії, вона не піде тинятися по парадних, вона швидше помре з голоду й одчаю. Де вихід? Коли б я її не кохав, але ж я її кохаю, кохаю так, що, може, ніколи раніш не кохав. Я почуваю до неї таку жалість, такий біль за її долю, Панасе Григоровичу, де вихід? Панасе Григоровичу, я не можу більше…

Якось іншим разом Буцький зупинив його, Панаса Григоровича, і з одчаєм, з істеричними хорими вигуками, благав його:

— Панасе Григоровичу! Я знайшов вихід — отруїти.

Панас Григорович подивився на його блискучі від голоду й виснажености очі, на його сіре, ніби пилом притрушене обличчя, і мимоволі одсунувся од нього. Вигляд Буцького лякав його. Буцький здався йому божевільний.

Буцький перехопив цей мимовільний рух Панаса Григоровича і, взявши за руку, спинив його.

— Ні, не лякайтесь! Вам здається, що я божевільний або ж п'яний? Ви помиляєтесь, я зовсім тверезий, і я довго міркував над тим, про що сьогодні хочу спитати вас. Ви, Панасе Григоровичу, лікар і я до вас за порадою як до лікаря. Чи правда це — мені здається, що правда — я чував був, що коли людина тяжко хора, галасує, мучиться, стогне, вмирає й умерти не може, то вам, лікарям, за законом дозволяється таку людину отруїти, щоб дурно не мучилася? Скажіть, Панасе Григоровичу, скажіть, це правда? Ні, не можна? Нема, кажете, такого закону? Отже, такі завсіди люди: вони не знають, що таке жалість. Вони не хочуть визнати, що кожна людина здібна дійти до такої межі, коли вмерти чи вбити стає за єдиний порятунок. Люди жорстокі, Панасе Григоровичу, люди надто жорстокі, а треба вміти жаліти, хоча б і ціною великого страждання, ба навіть самопожертви.

Буцький дивився похмуро й говорив з пригірченим одчаєм. У нього набрався повний рот слини, і він сплюнув.

Минуло декілька днів. Не важко було помітити, як Буцький щодалі ставав усе похмуріший та роздратованіший. Він лютував і говорив різко, весь час у розмові намагався обвинувачувати й нападати, ніби боявся, що йому прийдеться оборонятись. Він шукав виходу і не знаходив; він почував себе розгубленим. Порад, що їх йому давали, він не слухав. Масивний і широкоплечий, Буцький змарнів і схуд.

Він не ховався зі своїми думками й намірами. Він казав:

— Я її вб'ю!

Ця думка вбити кошмарною примарою, ніби idee fixe, остаточно заволоділа Буцьким. Вона йому здавалась найкращим способом розв'язати те заплутане й важке становище, в якому він опинився.

Він не міг звільнитись од думки, що вбити — це єдиний спосіб позбавити страждань жінку, яку він кохає.

Він мав вигляд приголомшеної, глибоко нещасної лЮдини, що почуває себе безнадійно розгубленою.

Буцький зробив так, як вирішив. Одного разу він запропонував своїй жінці поїхати погуляти в Пущу-Водицю: йому, мовляв, обіцяли роботу, видали аванса, тепер скінчиться їхнє таке гірке нещастя; отже, на радощах слід і погуляти. Поїхали! Буцький узяв зі собою вина й горілки; в лісі випили, погуляли, ще випили. І коли вона, стомлена прогулянкою й радістю, нарешті заснула, він її ударив ножем у серце. Убивця робив усе спокійно, витримано. Кохточку й спідницю тут же в лісі, розклавши вогнище, спалив. Землю, де лишалась кров, перекопав і притрусив листям. Але, хоч як не намагався приховати сліди та ознаки, все-таки місце злочину знайшли, яму розкопали, трупа впізнали і Буцького заарештовано. Та він і не відмовлявся. Тепер поки що сидить у бупрі й чекає суду.

— Коли не розстріл, то десять років з суворою ізоляцією напевне матиме, — закінчив своє оповідання Панас Григорович.

Він розповідав детально, з докладними подробицями, згадуючи за те, чого не сказав раніш, забігаючи іноді вперед. Своє оповідання Панас Григорович обтяжував характеристиками, асоціаціями, намагався достотно передати діалоги і схопити всі відтінки розмов. Він не проминав найжахливіших подробиць та найтрагічніших моментів. Зі своєї розповіді він зробив картину похмуру й дику. Він невідступно, крок за кроком стежив, як криваве мариво злочину ступнево перетворювало кохання в кошмарний та огидний вчинок.

Панас Григорович почував і свою мимовільну причетність, бо він не зумів попередити катастрофу своєчасною порадою та потрібною допомогою. І ця внутрішня стурбованість офарблювала його оповідання в тони хвилювання та чутливости.

4

Трамвай нарешті доповз до центру міста. Панас Григорович підвівся виходити, але я затримую його, пропоную пообідати зо мною в ресторанчику.

— Посидимо, пообідаємо, вип'ємо по шклянці пива, побалакаємо.

Панас Григорович спочатку відмовляється, але потім згоджується. На наступній зупинці ми сходимо з трамваю.