Дівчинка з Землі

Холодильник був розчинений, геть порожній — жоднісінького ананаса, — і перед ним стояв замислений Полосков.

— Одне слово, я гадаю, — сказав він, — що тутешні жителі навчилися проходити крізь стіни, хоч це й суперечить усім законам природи.

— Ні, напевно, це не тутешні жителі, — заперечив я. — Напевно, ми підхопили в космосі якусь паразитичну цивілізацію.

Тут у трюм зайшла Аліса.

— Доброго ранку, Полосков, — привіталася вона. — Куди ви поділи ананаси?

— їх украли, — мовив Полосков. — І ми думаємо, як покарати злодіїв.

— Кого? — здивувалася Аліса.

— Чортів зелених, — відповів Полосков. — От би мені до них добратися! Адже подумати тільки, з якими очима я з’явлюся на Редвайті! Там чекають цих ананасів!.. Ось він, дивіться, ловіть!

І справді, в холодильнику раптом з’явився зелений чоловічок; він обвів поглядом порожні полиці й сказав, не дивлячись на нас: “Спізнився я”, — і відразу ж розчинився.

— Ось він, — повторив Полосков. — І навіть не спіймаєш.

— Так це тутешній житель, — пояснила Аліса. — Я дивилася в книжці, яку тато залишив на кріслі.

— Ти впевнена?

— Цілком упевнена.

— Тоді тим гірше для них. Негайно надсилаю скаргу їхньому уряду. Хіба так зустрічають гостей? — Полосков дуже розгнівався.

— Прости їм, капітане.

— Ні, і не подумаю їм прощати. Де телефон?

— Полосков, поміркуй, — благала Аліса. — Це такі милі й добрі люди! Вони не хотіли красти ананасів. Це так вийшло. Ненавмисне.

— Ти надто добра, Алісо, — заперечив Полосков. — Сьогодні вночі, не встигли ми приземлитися, як вони вже залізли на склад і тягнуть ананаси, а через півгодини вони візьмуться до інших вантажів.

— Полосков, — мовила Аліса твердо, — ти забув, що програв мені заклад? Бажання?

— Пам’ятаю, — сказав Полосков.

— То ось моє бажання — прости їм ананаси.

І в цей момент за стінами корабля почувся страшний галас. Такий страшний, що він проник крізь обшивку. Ми забули про всіх зелених чоловічків і притьмом кинулись до трапа. На ходу Полосков устиг натиснути кнопку тривоги, і в коридорах заблимали червоні лампочки.

Полосков відкинув верхній люк, і з висоти третього поверху ми виглянули назовні.

Вставало тьмяне, величезне, червоне сонце. По небу швидко пливли довгі сиві хмари. Вся галява перед “Пегасом” кишіла зеленими чоловічками. Вони розмахували прапорами, хустками, розгойдували транспаранти зі словами “Ласкаво просимо” і кричали хором та врізнобій:

— З приї-їз-дом!.. Здра-стуй, Алі-со!.. Спа-си-бі!.. Ур-р-ра-а-а-а!.. — та інші привітання своєю незрозумілою для нас мовою.

Коли вони побачили Алісу, їхній радості не було меж. Здавалося, що небо впаде на землю.

Кілька зелених чоловічків як оком змигнути опинилися біля люка, підхопили Алісу, і не встиг я охнути, як вони зникли разом із нею, щоб з’явитися в самісінькій гущі натовпу. І Алісу на високо піднятих руках понесли до міста, що біліло на обрії.

Літній зелений чоловічок, який відстав од решти, зачекав, поки ми спустимося трапом униз, і тоді привітався й сказав:

— Очевидно, для вас не все зрозуміло, дорогі гості.

— Не все зрозуміло, — згодився Полосков.

— З Алісою нічого не станеться? — спитав я.

— Анічогісінько. Дозвольте вам пояснити.

— Авжеж.

— Ви сідайте на траву, земля тепла, не застудитесь.

Ми послухали літнього зеленого чоловічка, і він розповів ось що.

Ще досить недавно планета Шешинеру нічим не відрізнялася од інших занедбаних провінційних планет Галактики. Але десять років тому один шешинерієць винайшов засіб — таблетки, які давали змогу подорожувати в часі на рік-два у будь-який бік. Спочатку всю планету огорнула велика радість, усі кинулися ковтати таблетки й подорожувати туди-сюди. Та через кілька тижнів настало гірке похмілля.

Один вирушав у майбутнє й там дізнавався, що від нього піде дружина або що його дім обікрадуть. Інший вирушав у минуле, щоб виправити вчинену там сумну помилку, але виправити її не міг, а міг її лише повторити. Якщо ти підозрював когось в обмані, нічого не варто було повернутися в той день і простежити за своїм недоброзичливцем. Якщо ти боявся, що помреш від якої-небудь хвороби, нічого не варто було з’їздити в майбутнє й подивитися, чи не ошукали тебе лікарі. І поступово люди стали боятися майбутнього — туди ніхто вже не їздив. Зате всі зачастили в минуле. У кожної людини є якісь приємні спогади. І от вона вирушає в минуле, щоб іще раз пережити приємний момент. Потім знову їде туди ж, знову і знову… До безконечності.

— Ходімо в місто, — запропонував літній зелений чоловічок, — і ви побачите, до чого все це привело.

Ми пішли за ним у місто. Воно було занедбане, захаращене. Урочиста процесія з Алісою була десь попереду, і на вулицях лише зрідка зустрічалися перехожі. На нас вони не звертали уваги, але час від часу хто-небудь із перехожих зникав. Інший міг з’явитися посеред вулиці, подумати про щось і знову зникнути.

— Це вони подорожують у часі, — пояснив наш супутник. — Сучасне їх не цікавить. Майбутнього вони бояться. Ніхто не працює. Уряд намагався заборонити таблетки, але їх так просто виготовляти, що кожен почав їх робити у себе вдома.