Дівчинка з Землі

— Вона так шкреблася і стукала, — відповів Зелений, — що я її пожалів. А що за дивні квіти ви принесли?

— Дзеркальні квіти, — пояснив я. Зелений підійшов до букета і спитав:

— Дзеркальні?

— А що?

— Я в них дивлюся, а вони відображають не мене, — сказав він.

Я обернувся і зрозумів, що Зелений каже чистісіньку правду: в дзеркальних серединках квітів відбивався зовсім не він, а Аліса. А за її головою було видно маленькі фігурки — мою і Полоскова. І стояли ми не в кают-компанії, а на круглій галявині.

— Дуже цікаво! — мовив я. — Отже, ці квіти, поки живі, все від бивають і запам’ятовують, ніби фотографують.

Тук-тук-тук! — пролунало в кают-компанії. Полосков підхопився з дивана і кинувся до ілюмінатора.

По той бік скла сидів говорун і стукав дзьобом, щоб привернути нашу увагу.

— Ти тільки подумай, який розумник! — похвалив я. — Зараз ми тебе впустимо!

Обидва дзьоби говоруна розтулялися. Він щось говорив, але ми не могли нічого почути крізь стіну корабля.

Коли я вибіг до люка і відкрив його, говорун уже чекав на мене там. Він залетів у корабель і відразу попрямував у кают-компанію. Я йшов за ним по коридору.

Говорун летів невпевнено, потім спустився на підлогу й пішов, накульгуючи. Полосков відчинив двері в кают-компанію і, побачивши птаха, сказав:

— Ну й ускочив ти, бідолахо, в халепу!

Говорун відповів невлад:

— Більше триматися нема сил! Чи скоро надійде допомога?

— Це голос Другого капітана, — вгадала Аліса. — Він бачив Другого капітана!

— Алісо, — заперечив я, — але ж Другий капітан міг сказати ці слова й чотири роки тому. Ти ж знаєш, яка добра пам’ять у говоруна.

— Ні, — наполягала Аліса, — він бачив Другого капітана. Ходімо мерщій назад, на галявину.

— Ні, тільки не зараз, — відповів Полосков. — Навіть у мене ноги не ходять. А ти — дівчинка. Ти стомилася в десять разів сильніше. І, крім того, в тому місці, де ми були, капітана нема. Навіть якби за десять метрів довкола був хоч один ґудзик, хоч одна гайка, металошукач її знайшов би.

— Отже, треба було відійти на десять метрів убік, — сказала вперто Аліса. — І якщо ви не підете, я піду одна.

— Спочатку ти виспишся, — мовив я суворо. — А потім ми всі повернемося в той район. Ми ж обіцяли, що не полетимо з планети доти, доки не знайдемо капітана… або доки не переконаємося, що його тут нема.

Розділ 17 МИ ДИВИМОСЯ В МИНУЛЕ

Жити на такій планеті було б нелегко. Коли ми прокинулися вранці, корабельний годинник показував восьму, а за ілюмінаторами смеркалося — знову починалась коротка ніч. Поки ми снідали, ніч минула і настав ранок.

Яскраві промені освітили кают-компанію, і Аліса, поглянувши на дзеркальні квіти, що стояли у вазах, сказала:

— Дивіться, мене вже нема.

У дзеркалах, в яких учора ввечері відбивалась Аліса, виднілася знайома нам галявина, але на ній нікого не було. Поки ми дивилися на дзеркала, в усіх квітах галявина погасла, настали сутінки. Ми вдивлялися в темні дзеркала квітів, і я сказав:

— Це дивні квіти — квіти-фотоапарати.

У дзеркалах почало світати. Ми навіть забули про сніданок. Ніхто не міг відірватися від незвичайного видовища. Не поспішаючи, хвилина за хвилиною, квіти, виявляється, фотографували все, що відбувалося на галявині. І тепер показували нам.

— Цікаво, скільки ці квіти живуть? — міркував уголос Полосков.

— Напевно, кілька днів, — відповів я. — Як і всі квіти.

І тут ми побачили в дзеркалах відображення звірка, схожого на зайця. Він вискочив із кущів і помчав до квітів. У дзеркалах іще не розвиднілося, і тому ми не відразу збагнули, що ж дивного в його рухах.

— Так він же стрибає задом наперед! — вигукнула Аліса.

Звірок і справді наближався до квітів задом наперед. А потім, постоявши перед квіткою, в такий же дивний спосіб повернувся до кущів.

— Зіпсоване кіно, — засміялася Аліса. — Партачі! Змініть стрічку!

— Ні, — заперечив Полосков. — Це не зіпсоване кіно. Тому що ці квіти не просто дзеркала, а дзеркала, які фотографують. Вони можуть це робити, якщо на їхньому дзеркалі весь час наростає шар за шаром. Якнайтонші шари. Мільйони шарів. Щойно одне зображення закріпиться в дзеркалі — його прикриває інший шар. І так далі. А коли квітку зрізано, вона не може далі нарощувати шарів у дзеркалі, і вони починають зникати з неї — шар за шаром. І ми бачимо те, що бачило дзеркало. Тільки навпаки. Немовби плівку відмотують назад. Ясно?

— Цілком можливо, — згодився я. — Дуже цікава квітка. Але нам пора збиратися. Нехай Полосков готує до польоту металорозвідник, а я з’їжджу на всюдиході на ту галявину і пошукаю, чи нема довкола неї слідів загиблого корабля “Синя чайка”.

— Я з тобою, тату, — мовила Аліса. — І говоруна візьмемо.

— Добре.

Я пішов униз готувати всюдихід, а Аліса лишилася в кают-компанії, їй цікаво було дивитися кіно навпаки.

— Алісо! — крикнув я, заводячи машину. — Ти готова?

— Зараз! — відгукнулася Аліса у відповідь. — Одну хвилинку!

І відразу ж покликала мене:

— Тату, мерщій сюди! Та мерщій же! А то вони зникнуть.

Я за три стрибки злетів по трапу і вбіг у кают-компанію. Аліса стояла біля дзеркал.

— Дивися, — мовила вона, почувши, що я зайшов.