Діви ночі

Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антиком, а другий — Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра рано вони їдуть автом до Румунії з товаром. Ми вже розмовляємо російською, але поляки постійно забуваються і вставляють польські слова та речення, а я мушу стежити, аби не забути перепитати, що воно означає. Далебі, з грузинами було легше.

Поляки замовляють собі вечерю і пляшку горілки.

Поляк, поки тверезий, грошима не розкидається і цим суттєво відрізняється від кавказця. Зате коли вип’є, то його можна розкрутити «на всю котушку», чим він також суттєво відрізняється від нашого брата галичанина, якого не розкрутиш ні на сухо, ні на мокро. Правда, є окремі незначні винятки, які лише підтверджують правило.

Ми п’ємо своє шампанське, вони — свою горілку. Водночас відбувається розвідувальна акція: поляки з’ясовують, у яких стосунках ми перебуваємо між собою. Отже, Маріанна знову буде моєю сестрою, а Єлена — її подругою, яка приїхала з Києва на кілька днів. Про те, що їхня дама не перебуває із жодним з них у подружньому зв’язку, нам наперед відомо. Інакше б швейцар і не спрямував їх до нашого столика.

Я повертаю голову і зацікавлено спостерігаю, як працює профура. У неї свій специфічний метод.

— Marek! Chodź tutaj!

— Nie jestem Marek.

— Wszystko jedno. Chcesz kielicha?

Поляк підсідає до неї, а за хвилину чує:

— No, a teraz ty mnie postaw.

Але яструб-курдупель уже кружляє, уже кружляє над своїм цехом і бачить усе. Ні, такого не обведеш довкола пальця.

З першими звуками музики поляки беруть «гречанок» і гонорово випливають на танцювальний майданчик. Ах, як їм приємно вести попід ручки таких слічних панянок! Вони цвітуть і пашіють, вони зиркають наліво й направо, туди, де сидять їхні земляки, аби кинути коротке «Честь!», чи просто кивнути головою, і цим привернути увагу до себе та своїх партнерок. А кумплі з-за столів підносять вгору свої «кцюки» — великі вказівні пальці, засвідчуючи щире захоплення. Дехто не втримується і кидає репліки:

— Antek! Trzymaj się dupy!

— Rysik! Jestes zuch. Ale nie przyciskaj się zamocno, bo ci klamka padnie.

— A со wy, chłopaki! To tylko tango z przyciskaniem.

— No to cisnij, cisnij, ale pamiętaj, że to nie cytryna.

А тим часом Малгося промовисто стріляє до мене очима. Вона аж пищить — так їй хочеться танцювати. Там би вона притискалася до мене своїм животиськом і бурмотіла б якісь дурниці. Та я вдаю, що наче не помічаю, як вона подригується на кріслі, як намагається підспівувати. Якось мене не дуже тягне до старших кобіт, а понадто до таких безформних, як ця.

Повз наш столик проходить курдупель і, ледь помітно кивнувши, подає знак вийти за ним. Я вичікую кілька секунд і виходжу. Малгося проводжає мене тужливими очима.

— З тобою один чоловік має перебалакати, — каже Франьо.

— Хто?

— Зараз побачиш. Ходім до бару.

Курдупель підводить мене до високого столика, за яким — хто б ви думали? — сержант міліції. Капець, думаю. Пропав ні за цапову душу.

Але мені підсовують каву, чемно тиснуть руку, і я розумію, що хвилюватися рано. Сержанта звати Миколою, він говорить у ніс, часто робить паузи, мовби чекає, коли я перетравлю його слова.

— Маю до тебе одне діло… Є велика партія джинсів… Розумієш?

Я киваю, хоч і не розумію.

— Дуже велика.

Курдупель за кожним його словом киває. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навіщо ж я їм здався?.. Ага, у мене ж є цигани. А тут — велика партія джинсів. Лише циганам під силу скоро сплавити таку кількість. Та я мовчу і тільки калатаю ложечкою у каві.

— Візьмешся? — питає міліціонер.

— Як я можу от так ні сіло ні впало щось сказати? Не знаю, ані скільки їх, ані по якій ціні, який сайс.

— Триста штук. Самі «Вранглєри». Сайс тридцятий, тридцять перший і тридцять другий. Найбільш ходові. А ціна божа — сто двадцять.

«Вранглєр» тоді коштував сто вісімдесят. Отже, навар має виносити вісімнадцять тисяч. Страшні гроші. Я відчуваю, як по спині котяться краплинки поту. Здається, я влипаю зараз у небезпечнішу історію, аніж це було досі. Бо що було досі? Я провертав оборудки на двісті-триста карбованців щомісяця.

Цього мені повністю вистачало на моє парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простої причини — аби не загриміти. Що робити? Відмовитися? Так просто не відмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?.. Тут пахне смаленим, і на якого біса я сплутався з тими повіями? Ніколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину — з кожним кроком усе більше загрузаю. І немає дороги назад. А є лиш бездоріжжя, і треба ним іти.

— Ну? — питає Микола.

— Добре. Але по сто десять, — ляпаю просто так.

— Ні, усе розписано. Сто двадцять.

— Шкода.

— Що шкода? Не візьмеш?

— Ні.