Діви ночі

— Але за ніч десятку-дві маєте?

— Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.

— Скільки?

— Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…

Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.

Кінець гастролей

Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.

— Привіт. Знайомся. Я — Марунька, а це — Леська.

— Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

— Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

— Ось гроші. Де ви вчора пропали?

— Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

– І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

— Секрет. А це твоя сотня.

— Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

— … а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай — якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

— Я зворушений до глибини душі.

— Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

До нашого столу підсіло двоє. Один — худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий — значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, підкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

— Вихідний не вдався, — сміється Леська.

Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

Ось з’являється група циган. Двоє з них, чоловік і жінка, — дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський,

— Це що — цигани? — питає старий.

— Так.

— Ти бач! У нас таких і нема.

— А ви звідки?

– Із Житомира.

Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.

— А що це на вас найшло — погуляти?

— Понімаєш, синок, хворий я. А грошей — тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ. — Хіба ми не один народ?

— Нє-е… Западенці — це западенці.

— А що, — скалить зуби молодий, — ще й досі, мать, у сіні автомати ховаєте? Ха-хха!… Да? — він лізе у кишеню і виймає пулярес. Обережно його розкриває і тицяє мені під ніс Сталіна. — Знаєш цього чоловіка?.. От він вам залив сала за шкуру, скажи? Зали-и-ив! Да?.. А я уважаю. Хароший був, бдітєльний товаріщ. Скажи, дядь Міш? Уважаєш?.. І дядь Міш уважає. А ти не уважаєш. Правільно?

— Дурак ти, — кажу я. — І не тицяй мені під ніс своїх родичів.

— Що? — визвірюється той, і я бачу в його п’яних очах спалах люті. — Ти чо? По мозгам хош? Здєлаєм! От вип’ю ще псять грам, і здєлаєм. Да, дядь Міш? Здєлаєм?

— Заткнися ти, — буркає старий. — Нахлявся уже?

— А чо він виступає? Думає, з красівими дєвочками сів, так уже й виступати можна?

— Заткнися, я тобі сказав!.. Не слухайте його. Дурак п’яний. Я його взяв для компанії. На побігеньках у мене… Грошей тьма… Куди їх подіть? От і гуляю. Жінка вмерла, дітей нема. А я на м’ясокомбінаті робив. Та й жінка… Сам понімаєш. Заробляли добряче. А тепер кому оце все?.. От я й… проп’ю, прогуляю… На юг поїду… ще там подивлюся. А то всю жизнь пахав, як папа Карло. Світа божого не бачив. Коври, хрусталі там усякі — цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло… А я вижив… бо батько з фабрики печеня крав. Мені його розмочують і дають. От і вижив… Але батько не вижив… Піймали і розстріляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зі Сталіним носиться… Мало того, що в кабіні в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримає…

— А ви, дядь Міш, неправі-і-і… Уважаю я його! Потому шо — бдітєльний був!