Діви ночі

Коста: Да, да… пожалюйста… ясу…

Грузини сідають якось дуже обережно, наче їх попередили, що крісла зроблено з чеського скла. Обидвом під сорок. Здорові хлопи. Такий як тріпне, думаю собі, не знати де опинишся.

Якусь мить панує мовчанка. Ми троє вдаємо повну байдужість. Дівчата курять, я попиваю вино. Грузини повільно дозрівають. Нарешті один засвічує золото зубів:

— Ви іностранец, да? Ілі местний?

— Наверно местний, — додає другий.

— Ми — греки, — пояснюю каліченою російською мовою. — Ми вчимося у Львові.

— О, греки! — захоплено вигукують грузини. — А ми — Колхида, да? Помниш? Язон, Медея, Аргос? Залатой руно?! А? Помниш? Адисей, да?

— Ясу! — скрикую я, наче зустрів по довгих мандрах рідного брата, і ми кидаємося одне одному в обійми, — Ясу! Колхіда!

— Вашь — Язон, нашь — залатой руно, да?

— Ясу! — знову тішуся я і тисну обом руки.

— Куда девал залатой руно, а? Ето типер валута, да? А ти забрал, ничего не дал!

Після цього відбулося знайомство. Грузинів звали Теймураз і Отар. Вони дуже швидко вияснили для себе суттєвий факт, що я — брат Маріанни, а Єлена не моя дівчина. Тобто обидві гречанки були вільні. Це дуже втішило грузинів, і вони, закликавши офіціанта, вкрили стіл наїдками та напоями.

Далі вже все йшло як по маслу. Грав оркестр, грузини танцювали з чарівними гречанками, делікатно розставляючи сіті і заманюючи в них «невинних пташат», хоч насправді самі вже були в сітях від тієї самої хвилини, як переступили поріг цього ресторану. Гречанки належали до майстринь своєї справи і «знімалися» дуже повільно, відступаючи з кожним танцем лише незначну частину території.

А тим часом я сидів за столом, забутий і покинутий, обстежуючи все довкола пильним оком сутенера. Бо якщо глянути на ресторанну залу оком пересічного відвідувача, то можна побачити лише людей, зайнятих розмовами, їжею, напоями і танцями. Громадяни після трудового дня вирішили трохи відпочити. Нічого цікавого. Але це тільки так на перший погляд. Спробуйте придивитися уважніше, зупиняючи погляд на кожному зі столиків трохи довше… Ні-ні, не так — ще уважніше… Бачите? Перед вами не просто зала. Перед вами тяжко працює могутній цех! І хоч не чути ані ударів молота, ані скреготу металу, праця кипить і приносить прибуток.

Ось за сусіднім столом сидять четверо фарців і грають у «чмен». У пальцях вони тримають віялом червоні десятки, які мандрують із рук у руки. Гра проста — треба відгадати суму серійних цифр на банкноті. Вони не поспішають, розмірковують, аналізують. Це нагадує гру в карти, але грати в карти у ресторані не можна, то грають у «чмен».

За іншим столом — поляки, як завше галасливі, з морем алкоголю на столі. Таке враження, що поляки тільки ві Львові відриваються «на цалего», тут вони переганяють через себе декалітри горілки. Вигідно спродавши товар, квасять тепер так, що аж гай гуде. Над ними, спершись на стіл, нахилився «зйомник» — фарц, який знімає клієнтів. Видно, не весь ще товар продали «франики», як прозвали їх львівські фарци. Ось полька висовує з-під столу спортову торбу, розкриває, «зйомник» озирається на боки, чи не з’явилася в ресторані міліція, щойно після цього зазирає до торби, мацає рукою, киває і випрямляється. Полька бере з собою другого поляка і, підхопивши торбу, чимчикують за «зйомником».

Між столиками з діловим виглядом снує якийсь курдупель. Росту малого, але напомпований понад міру — непропорційно широкі плечі і груди колесом. Він не танцює, але це не означає, що ритми музики ковзають повз його вуха, він реагує на них кожним своїм рухом. Він усіх знає, зі всіма вітається, навіть із заїжджими поляками.

— Честь, Франю!

— Serwus, Zbychu! Sie masz? Dzisiaj twój dzien, nie?

— Gdzie tam mój! Sluchaj, te wasze menty! Już tutaj mam ich! — Збишко чиркає долонею попід горлом. — Dzisiaj jedno auto zawrócili do Polski! Nawet towar nie zdołałem przepakować. Маmу srany dzień. Ale siadaj do nas.

— Nie, dzięki, jestem w pracy.

— Ano, tak! — регоче Збишко. — Musisz pracować, znam twoją pracę. Jak skończysz — przyjdż do nas. Mamy także ślicznych panienek. Popatrz na Dorotę. Дорота, Дорота, візьми до рота! — заспівав поляк українською.

— Stul pysk, draniu! — дзявкнула п’яна Дорота.

— A widzisz, jaka piękna?

Франьо-курдупель дефілює далі, звинно, обминаючи крісла, випростані ноги, танцюючі пари. Він то зникає мені з очей, то несподівано з’являється, підходить до одного стола, до іншого, нахиляється, перешіптується, роззирається. Ось перебалакує з кількома повіями, уважно перебігає поглядом по залі і зупиняє свій погляд на нас. Погляд цей не віщує нічого радісного, погляд вивчає кожного з нас. Коли він зупиняється на мені, я недбало позіхаю і тягнуся за шампаном. Я розслаблений і спокійний, як ніколи. Від випитого душа рветься на простори, хочеться притулитися до чогось теплого і пружного.