За кілька хвилин бачу курдупеля уже біля сосок. Схоже на те, що вони чимось незадоволені, їхні сусіди по столу, двоє лисіючих з животиками дядечків, вийшли покурити. Коли вони з’являються знову, курдупель перехоплює їх на півдорозі, і починається торгівля. Соски стежать за нею з неприхованим інтересом. Я теж. Дядечки виразно збивають ціну. Курдупель стоїть на своєму. Жести його недвозначні: або-або. Нарешті, коли вже дійшли згоди, курдупель дає знак пальцями, і втішені соски випливають з-за столу, аби в супроводі дядечків покинути залу. Так працюють справжні сутенери.
Повернувшись назад, соски застають уже за своїм столом двох представників Середньої Азії в тюбетейках.
А курдупель усе снує і снує свою павутину… Мене, однак, непокоїть, що він занадто часто зиркає у наш бік. Щоправда, я не танцюю, і моє роздивляння по залі справді може викликати підозру. Обстеживши танцюючі пари, виловлюю оком чудесну блондинку в таких тугих джинсах, що усі звабні випуклості — як на долоні. Вона витанцьовує з якимсь добряче захмелілим піциком, явно не кавалером. «Ах, Адеса, жемчужина у моря! Ти, Адеса, знала многа горя». Коли музика закінчується, я все ще продовжую стежити за блондинкою. Піцик підводить її до бенкетного столу, де розмістилося зо двадцять осіб, і сідає навпроти. На столі букети квітів, які свідчать про те, що нарід гуляє чиїсь уродини.
При перших звуках музики я пересікаю відстань, яка нас розділяє, і запрошую блондинку до танцю. По дорозі минаємо курдупля.
— Сервус, Надю! — кидає він, встромивши свої очі просто в мене.
— Привіт, Франю! Ти чому мене не поздоровляєш?
— А ніби з чим?
— З уродинами!
— Невже? Ну всьо — фалюю за шампаном.
— Одним шампаном не обійдеться!
Але тут нас підхоплює вихор танцю і Франьо зникає.
— Я бачу, цей Франьо знає весь ресторан.
— Аякже! Така в нього робота.
— Яка саме?
Надя сміється і уникає відповіді. Вона захмеліла, і очі її світяться безмежною радістю.
– І скільки вам нині гепнуло?
— Вісімнадцять.
— Поздоровляю. А можна я вас теж привітаю шампаном?
— Обіцяю, що однією пляшкою не обійдеться.
Далі я з’ясовую, що Надя працює секретаркою в науково-дослідному інституті на Лєрмонтова. Я встигаю ще витягти з неї номер телефону, і танець закінчується.
— Не забудьте про шампанське, — сміється Надя, коли я, відпровадивши, підсовую їй крісло.
Запросити її на наступний танець не вийшло, оскільки музиканти зробили перерву, і за нашим столом знову стало гамірно. Ось Теймураз починає допитувати Маріанну, в панчохах вона чи в колготках, а коли дізнається, що в панчохах, то з’ясовує, де саме вони закінчуються. Руки Отара вже вирушили у кругосвітню подорож по Єлені. Усе нормально. Я радий за них.
Виходжу до вбиральні і зосереджено розчісую буйну тоді ще чуприну, мружачи очі від клубів диму. Раптом помічаю за своєю спиною курдупля, рука з гребінцем заклякає. Він усміхається, але обличчя в нього суворе, навіть жорстоке. Перебитий ніс, шрам на щоці. У мене теж перебитий ніс і шрам на скроні. Але чомусь не такий грізний вигляд. Та й біцепсами не можу похвалитися. Він киває набік, і я слухняно відходжу подалі від курців.
— Під греків працюєте?
Запитання ловить мене зненацька, і я про всяк випадок трясу головою, водночас гарячково обдумуючи якусь відповідь. Але якою може бути відповідь? Краще за все — вдавати захмелілого. Як він мене розкусив?
— Давай без фокусів, — проказує Франьо. — Я за тобою давно спостерігаю. Вийдем, поговоримо.
У фойє він вибирає безлюдний кут.
— Що це за тьолки з тобою? Я їх раніше не бачив.
— З Одеси.
— За чужу територію треба платити. Хіба ти цього не знаєш?
— Знаю.
— А вони про це знають? — Вони ні. Вони просто відпочивають. Я теж.
— Шлангом прикидаєшся? Ти чув про Франя Короля?
— Ні.
— Це я.
— Дуже приємно, Юрко.
— Перестань хохмити. Я пізнав тебе. Я з твоїми домовився, що Збоїсько і Голоско ваші. По «Ватру» включно. Мало?
Він прийняв мене за когось іншого, але за кого? Що йому відповісти? Тут ми не зовсім і самі. Якихось двоє збуїв крутяться неподалік і позирають з-під лоба… Догрався. Будуть бити. Чи не будуть? Ні, таки, мабуть, будуть. Такі люблять бити.
— Ну, ваші теж не раз порушували територію, а я удавав, що не помітив.
— Ти про Шиньйона? Це ж дурак! І коли то було? Але після того, як ти розправився з тими чудиками з Підзамча, я тебе почав поважати. Та й для Шиньйона ти авторитет.
І тут я згадав! Боже мій! Я згадав, за кого він мене має!
Це було взимку в кафе «Ватра», неподалік готелю «Львів». Кафе «Ватра» у пізній час перетворювалося на гадючник, у якому доправлялися всі, хто ще не прийняв всієї своєї дози. Ми з Віктором забрели туди з дуже простою метою — зняти пару колєжанок на суботній пікнік у лісі. Як на те, у «Ватрі» вже засідала сама п’янота, кілька прокурених штахет погоди не робило, і нам не залишалося нічого ліпшого, як і собі доправитися перед сном. Раптом до нас підійшли цигани зі Збоїськ і запитали:
— Ви цигани?