Дивовижна одіссея Феді Кудряша

Непомітно підкралася ніч. Все небо всіяли зорі. Тут, на півдні, вони були якісь великі і незвично яскраві. Усе довкола поринуло в таємничий морок. Невтомно тріщали цикади, звідкись здалеку долинув басовитий гудок пароплава.

Тремтяче полум'я багаття вихоплювало з темряви то густий чагарник, то полотно намету. Федя підкинув у вогонь сухого смолистого галуззя. Війнуло жаром, хлопчик мимоволі відсунувся. Зненацька, порушивши тишу, хтось різко прокричав і так само раптово замовк.

— Хто це, тату?

— Сова-неясить.

У небі промайнула падуча зірочка. Федя провів її очима, зітхнув.

— А скажи, тату, — замислено мовив він, — буде колись такий час, що люди літатимуть до зірок, як ми з Києва до Сімферополя?

— Буде, Федюню, колись буде. Тепер наука, мов той реактивний літак, мчить уперед з надзвуковою швидкістю. — Батько замовк. — Пам'ятаю, ще як був я таким, як ти, бачив фільм «Космічний рейс»… А втім, назви точно не пригадую. Так от у цьому фільмі герої вирушають у космічну подорож. Як зараз бачу велетенську ажурну естакаду, і по ній мчить ракетний поїзд… Автором сценарію чи, може, консультантом був сам Костянтин Едуардович Ціолковський. Тоді, в тридцяті роки, мені, хлопчиськові, ідеї Ціолковського здавалися далекою мрією. Мені здавалося, що мине ще багато, багато десятиліть, а може, й століття, перш ніж здійсниться те, що показували у фільмі.

Згори донісся розмірений рокіт моторів. Поблискуючи зеленим і червоним вогниками, над горами пролетів літак. Батько й син мовчки провели його поглядом.

—І ось четверте жовтня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року, — знову заговорив Євген Михайлович. — На орбіту вийшов наш перший штучний супутник Землі. А через місяць — другий. Ти ще малий був, не пам'ятаєш. В ті дні усі виходили на вулиці, коли супутник мчав над Києвом. Нам з мамою пощастило — ми бачили, як пролітав супутник: над самою головою по нічному небу промчала невеличка яскрава цятка. Ой, що тоді було! Від радості люди кричали, махали руками… Та навіть тоді я не думав, що мине всього якихось три з половиною роки і перший космонавт Юрій Гагарін зробить свій легендарний рейс навколо планети. Ти знаєш, це було дванадцятого квітня тисяча дев'ятсот шістдесят першого року.

— Як жаль, що загинув Юрій Гагарін, — зітхнув Федя.

— Що ж поробиш, праця космонавта нелегка, пов'язана з багатьма. небезпеками… Усяке може статися і в космосі, і на Землі.

Батько дістав вуглинку з багаття і припалив цигарку.

Якийсь час мовчали.

— А правда, тату, космонавти чимось схожі на Колумба і Магеллана? — мовив Федя. — Так само першими прокладають шляхи… Може б, і мені стати космонавтом? Тільки ні,— хлопчик рішуче труснув головою. — Я твердо вирішив стати моряком. Щоправда, плавання тепер такі…

— Які?

— Ну як тобі сказати? Пливеш і все наперед знаєш, ось тут тобі, будь ласка, мис Горн, а тут ревучі сорокові… Тут течія Куросіво… Там дмуть мусони, а там пасати… Ось Гавайські острови, Маршаллові, Каролінські, Маріанські або Фолклендські… Словом, усі материки давно відкрито, нема незвіданих морів, кожен острівець… та що острівець! Атол і той нанесений на карту, має свою назву. Вся Земля сходжена-переходжена, досліджена вздовж і впоперек… Інша річ — Місяць, туди б махнути! Відкрити щось цікаве, невідоме. Здорово! Уявляєш, як звучить: кратер Федора Кудряша, хребет Кудряша… — розмріявся Федя. — Е-ех, не поталанило мені! Доки я виросту, люди побувають і на Марсі, її до Венери злітають. Може, й усю Галактику облетять!

— А ти уявляєш собі, що таке Галактика? — глянув на Федю батько. — Це щонайменше сто п'ятдесят мільярдів зірок. Щоб перелетіти Галактику з краю в край, світловому променеві потрібно сто тисяч років. А ти знаєш, яка. швидкість світла — триста тисяч кілометрів за секунду! Тисячоліття минуть, доки люди дослідять Галактику… Я в твої роки теж мріяв стати знаменитим мандрівником — моряком або пілотом…

— Невже? — здивовано подивився на батька Федя. — Чому ж ти не став?

— Захопився іспанською мовою. Але любов до подорожей, до зміни місць залишилась, напевно, на все життя… А книжок про мандри скільки я перечитав! І про Амундсена, і про Сєдова, і про Шмідта, і про Пржевальського, Арсеньєва, Семенова-Тянь-Шаньського…. І теж мені здавалося в юні роки, що надто пізно я народився і на мою частку нічого не залишилось… А ти поглянь, що робиться зараз навкруги. Люди штурмують атомне ядро, розбивають його на скалки, вивчають елементарні частинки. Люди здійснюють грандіозне будівництво, змінюють до невпізнанності Сибір, Далекий Схід. Вічна мерзлота, тріскучі морози, а люди добувають нафту, газ, проводять високовольтні лінії, кладуть нафто-й газопроводи. Скільки завдань і проблем, ставить перед нами буквально кожен день! Ось ми з тобою говорили про космос. Там на нас чекають нечувані відкриття, про які ми зараз навіть уявлення не маємо…

Євген Михайлович підкинув сушняку в багаття. Яскраве полум'я метнулось догори, застрибало, бухаючи білим димом та розсипаючи червоні іскри.

— Ти, мабуть, чув про академіка Володимира Опанасовича Обручева?