Дивовижна одіссея Феді Кудряша

— Ваша високість, — мовив до Феді Дієго, — можете бути певні, що на моєму кораблі матимете всі зручності. Мої батьки — маєтні гранди, це тільки я волею долі змушений перебувати серед цієї мужви, — він гидливо кивнув у бік матросів. — Авжеж, — задумливо продовжував капітан, — колись усе було по-іншому… Я жив у розкошах, що хотів, те й робив. Були в мене найкращі арабські скакуни, карети з позолотою, оздоблені найліпшими майстрами. Всередині оксамит, атлас, заморські шовки… Навіть коні підковані золотими підковами.

— Невже із золота? — не стримався Федя.

— Правду кажу, ваша високість, із щирого золота, — гордовито сказав Дієго. — А одяг… Я міг переодягатися сто разів на день… Які в мене були камзоли, панталони, капелюхи, черевики!.. Самих камзолів, хоч вірте, хоч ні, було з півтораста. І з них третина—розшиті діамантами і перлами. Е-ех, — він зітхнув, мабуть, жалкуючи за тим, що відійшло. — Дитинство моє і юні роки минули при королівському дворі. Я там добре вивчив придворний етикет, бо ж був у свиті самого інфанта.

Капітан відчинив дубові різьблені двері.

— Прошу до моєї каюти. Наскільки це можливо на каравелі, я вмеблював її так, щоб не сором було прийняти і його величність самого короля… Моя каюта до ваших послуг, — він скинув капелюха і ґречно вклонився.

Розділ десятий

ЧАРІВНІ ПАЛИЧКИ

Кудряш переступив високий поріг і опинився в капітанській каюті. Напівпрозора слюда у вікнах ледве пропускала знадвору світло. Хлопчик поклав на підлогу рюкзак і обдивився. Очі поступово звикали до напівмороку, що панував у каюті.

— Зараз викрешу вогонь і засвічу світильник, — промовив капітан і почав нишпорити в кишенях камзола. — Кляте кресало мов крізь землю провалилось… У вас, герцог, часом нема кресала?

— Ні, нема, є сірники.

— Що, що? — не зрозумів капітан.

— Сірники, кажу, є,— сказав Кудряш. — Прості і термітні. Вам які потрібні?

— Тер… Тер… Даруйте, а що це таке?

— Ну, звичайні сірники, — здивувався Федя, — ті, що ними… — він спинив себе на півслові: «Як же це я забув? Я ж у шістнадцятому столітті, а першу сірникову фабрику побудували тільки на початку дев'ятнадцятого…»

Федя розстебнув кишеню рюкзака, де завжди тримав сірники, і витяг коробку.

Він тернув сірником і підніс його до воскової свічки, що стриміла у вигадливому срібному підсвічнику.

Від жовтуватого язичка полум'я на сірнику капітан відсахнувся.

— Свят, свят… — пробурмотів він. — Що за диявольський вогонь?

Феді немало довелося докласти зусиль, щоб пояснити, що сірники аж ніяк не стосуються диявола.

Ледве стримуючи сміх, хлопчик спостерігав, як Дієго нерішуче підійшов до столу і злякано дивився на полум'я свічки, запаленої в такий незвичайний для нього спосіб.

Нарешті капітан осмілів.

— Ха-ха-ха, — зареготав він, — тут справді нічого страшного нема! — Дієго махнув рукою, і полум'я, затремтівши, погасло.

— Іржавий якір тобі в бік! — почулося з темряви. — Гей, шельма, давай вина!

Федя здригнувся: хто це? Капітан засміявся.

— Це мій Лоренсо, папуга! У нас гість, — промовив він лагідно, — його високість. Будь люб'язний, Лоренсо, поводься як слід!

«Дивіться, — подумав Кудряш, — капітан ще може бути лагідним».

Федя знову тернув сірника. Тремтливе світло свічки вихопило з темряви клітку, що стояла в кутку, і в ній зеленогрудого папугу з яскраво-червоними крильми і синім хвостом. Папуга блимнув чорними великими очима, навколо яких, мов оправа в окулярах, виднілися чорні кола.

— Ви йому сподобались, ваша високість, — промовив капітан. — Правда, Лоренсо?

Папуга вдоволено затуркотів. Федя мимоволі посміхнувся. Тим часом Дієго проревів над самим вухом Кудряша:

— Ніанг! Де ти, негіднику?

З глибини каюти несміло вийшов хлопчик-негр, років дванадцяти, з коротким кучерявим чубом. Він був зовсім голий, тільки на бедрах мав червону пов'язку. Хлопчик був страшенно худий, аж світились ребра.

— Я тут, доне Дієго.

Чорні, не по-дитячому журливі очі хлопчика вразили Федю.

— Ти чим поїш Лоренсо? — гаркнув капітан. — Що там за вода?

Хлопчик-негр стрімголов вискочив з каюти.

— Скільки разів я казав: «Змінюй воду в папуги», — бурмотів капітан, — а він усе забуває.

Федя знизав плечима:

— Так вода ж чиста.

— Ще чого не було, щоб у мого Лоренсо була брудна вода! Та я б цього чорношкірого викинув за борт! Тільки ж зважте, герцог, треба тримати їх у покорі. Я знаю, що вода чиста, та не стану ж я вибачатися перед чорношкірим рабом!

— Але ж ви неправі.

— Тобто? — капітан не сподівався на таку репліку. — Як це я неправий? Чи ви вважаєте, що я мушу вибачитись перед ним?

— Коли я відчуваю себе винним, — зауважив Федя, — я готовий на таке.

— Даруйте, даруйте… Я не знаю, які у вас порядки, але щоб вибачатись перед чорним… Ні, цього не буде! — Капітан замовк і перевів розмову на інше — До речі, я хотів би мати ваші чарівні палички. Звісно, не подумайте, що я нахаба… Як вони звуться? Сір-ни-ки… Так, здається?

— Ага.