Дивовижна одіссея Феді Кудряша

— Хіба справа в цьому? Ви… ви… — Федя захлинувся, не знаходячи потрібних іспанських слів.

— О-о, розумію, герцог. Вам не треба золота, ви хочете, щоб я повернув вам чашку. Але що я можу вдіяти? Фарфору в мене нема. Кляті китайці бережуть у таємниці спосіб його виготовлення, і ніхто в Європі не знає, з чого і як роблять фарфор. Навіть Гуго, хоч вивчав книги арабських мудреців… О, коли б він знайшов рецепт! Я став би найбагатшою людиною в світі! Фарфор же цінять на вагу золота!

Дієго на хвилинку замовк, а далі сказав:

— Любий герцог, можете звести рахунки з чорношкірим самі. Віднині він ваш раб. Ще раз вибачте, що так сталося.

Федя не повірив власним вухам. Як? Капітан Дієго з нього, юного піонера, хоче зробити рабовласника!? Та не бути цьому ніколи!

Кудряш хотів було рішуче відмовитись, але, глянувши на заплаканого бідолашного хлопчину, худого, з рубцями від побоїв, змовчав і подумав: «Припустимо, що я відмовлюсь, — від цього нічого не зміниться. Дієго й далі знущатиметься над Ніангом. Краще згодитися на пропозицію капітана. Вже я не дозволю ображати Ніанга і цим полегшу його долю…»

І він дав згоду.

Капітан задоволено потер руки.

— А ще я подумав, ваша високість, чи не краще буде вашу польову сумку, — він показав на рюкзак, — сховати в надійне місце. Люди в нас, знаєте, злодійкуваті, можуть понишпорити… Ось вам ключ від скрині, коли хочете, покладіть сумку туди.

«Що ж, це розумно», — подумав Федя і поклав рюкзак у скриню.

— А тепер можна й випити, — капітан видудлив ще один келих. Скоро він уже спав на ліжку непробудним сном.

Розділ тринадцятий

ФЕДЯ ЗНАХОДИТЬ ДРУГА

Як тільки Дієго заснув, Федя вирішив поговорити з Ніангом. Хай чорний хлопчик зрозуміє, що Кудряш не бажає йому зла, а навпаки — хоче з ним дружити.

«Скажу по правді, чому я згодився стати рабовласником».

По-дружньому всміхаючись, Федя підійшов до Ніанга і простяг йому руку. Той зіщулився і затремтів.

— О білий пане! — жалібно проказав Ніанг. — Я не винен! Не карайте мене!

— Що ти? Я й не збираюсь тебе бити. — Федя на мить розгубився. — Крім того, чашку ж не ти розбив, а він, — Федя кивнув на Дієго, що спав.

Одначе ці слова не заспокоїли Ніанга. Він, щоправда, більше не плакав, але на Кудряша дивився з недовірою, навіть з неприязню.

— Ну, зрозумій, — Федя притис руки до грудей, — я твій друг, чесне піонерське! Хочеш, дам тобі чарівні палички?

— Не треба, білий пане, — замахав руками Ніанг, — мене битиме дон Дієго.

— Не бійся, ти тепер мій… — Федя на хвилинку замовк. Образливе і принизливе слово «раб», звісно, не могло злетіти з його вуст. Він додав — Ти мій товариш. Ми ніби побратими з тобою.

Тут він знову помітив, що Ніанг жадібно дивиться на стіл, де лишився недоїдений сніданок.

— Сідай за стіл, поснідай, — запросив Федя.

— О ні, мені не можна! — запротестував Ніанг.

— Сідай, не бійся.

Феді довго довелося вмовляти негра, доки той нарешті наважився сісти до столу. Зі смутком дивився Кудряш, як Ніанг, не пережовуючи їжу, ковтав солонину, сир і боби.

— М-м-м… — прогув у сні Дієго, перевертаючись на другий бік.

Ніанг кулею вилетів з-за столу і кинувся до дверей.

— Куди ж ти? — спинив його Федя. — Капітан спить.

Та вже як не вмовляв Кудряш хлопчика сісти за стіл, той так і не наважився. Федя мусив зробити йому бутерброд — два великі шматки хліба з солониною й сиром.

— Спасибі, білий пане, спасибі,— Ніанг хотів поцілувати Федину руку.

— Ніколи так не роби, чуєш? — відсмикнув руку Кудряш. — Не принижуй себе. І ще: не називай мене ні білим паном, ні герцогом. Мене звати Федя, просто Федя… І давай дружити.

Ніанг несміливо потиснув Кудряшеві руку.

— Давайте, гер… — почав він і тут же поправив себе — Федю… Ні, це недобре…

— Що недобре?

— Навіщо вам дружити зі мною, чорним слугою? І вам буде погано, — і з мене глузуватимуть.

— Дурниці. Ти за мене не бійся. Я себе ображати не дозволю. Знаєш що: ходімо оглянемо каравелу.

Хлопці вийшли з каюти і збігли сходами на палубу.

— А що там, — спитав Федя, — під каютою на першому ярусі?

— Тольда. Там ніхто не живе. Боцман тримає там канати, якорі, вітрила.

— Зрозуміло. Тоді ходімо далі.

Федю, безперечно, цікавило все нове. Він, того й дивись, щохвилини зупинявся та питав про все в Ніанга.

На палубі до фок-щогли надбудов не було. Федя довго й уважно оглядав мідні, начищені до блиску старовинні гармати-фальконети і ломбарди.

Потім хлопці підійшли до грот-щогли. їм зустрівся товстун Луїс.

— Доброго ранку, ваша високість, — уклінно сказав він Феді.—Відпочили, либонь… Звісно, після палаців та замків, у нас вам не дуже сподобалось… А було ж колись… Пригадую, служив я в дона Гарсіласо. Отам була розкіш! Килими, дзеркала, шовки, оксамити…

Тут почувся гучний голос Педро:

— Тюлень, ти знову теревені розводиш! Ану мерщій у трюм! Там коло середнього шпангоута протікати почало. Законопать як слід!