Дивовижна одіссея Феді Кудряша

— Можна зберегти мадеру, а позбутися життя, — філософськи відповів пілот. — Давай викочуй.

У двох барил, що з'явились на палубі, повибивали днища. Почалась нестримна пиятика. Сп'янілі матроси хрипко горланили веселих пісень, дехто пішов у танок, хитаючись на нетвердих ногах.

Луїс не відходив від барила. Він не випускав з рук коряка і пив з кожним, хто того хотів. За півгодини він уже голосно хропів, розпластавшись тут же біля барила.

Та конопатник був не один такий. До нестями нажлуктились вина ще доброго півтора десятка матросів. Педро пробував спинити їх, прохав і вмовляв, та його ніхто не слухав. Триматись довго Педро теж не міг і з горя сам добряче набрався.

Як це завжди буває при такій нагоді, дехто став зводити особисті рахунки, з'ясовувати інтимні стосунки. Сварки й глузування скоро змінилися бійками, не обійшлось і без синяків та вибитих зубів.

Розділ двадцятий

РОЗПОВІДЬ ХУАНА

Та само, як і всі, боцман Хуан устиг осушити не один кухоль і був у піднесеному настрої. Проте слід сказати, що алкоголь мало діяв на нього, зраджували боцмана тільки рум'янець та блиск в очах.

Сидячи на спорожнілому барилі в колі матросів, він розповідав:

— Десь років півтора чи два тому вийшли ми з волі господньої в четвер із Малаги на добрій карацці… «Фортуною» називалась… Ішли до далеких островів, де багато перцю й кориці, гвоздики і мускатних горіхів, імбиру й сандалового дерева… Погода й вітри були сприятливі, і ми проминули Гібралтарську протоку. Океан зустрів нас штилем, ну точнісінько, як оце сьогодні. І тут ми, браття мої, дрейфували, скільки б ви думали?

— Тиждень, — мовив Рікаредо.

— Коли б так! — боцман помовчав і, явно розраховуючи на ефект, сказав: — Три тижні! Уявляєте? Вже їсти було нічого, і наші животи поприлипали до кісток, а язики стали сухі, мов пергамент… Ми повзали, як сонні мухи, а троє матросів, упокой боже їхні душі, пішло на той світ, і ми викинули їх у море. Та вони були такі худющі, що ними, мабуть, погребували і акули… А клятий штиль усе стоїть і стоїть. На карацці вже нічого не зосталось — все, що можна було з'їсти, давно з'їли. Ні тобі шматка солонини, ні сухаря, ані крупинки, ні пучки борошна. Дійшло до того, що ми взялись за волячу шкіру, точнісінько таку, як у нас на реях, щоб ванти не перетирались… Покінчили і з нею, стали варити черевики, ремені, Та невдовзі й цього не стало— з'їли. Годі почали ловити пацюків… 1 уявляєте? Клянусь усіма апостолами, смажений пацюк здавався нам куди смачнішим за молоде ягня… За одного нікчемного пацючка платили сто мараведі, а великий пацюк коштував куди дорожче — півкастельяно…

— Ой-ой! Двісті сімдесят мараведі! — сплеснув руками Рікаредо. — Це ж три свині!

— Атож, — вів своє Хуан. — Коли ти не людина, а самий шлунок з руками й ногами, то й не так; гроші заплатиш… А вода… — боцман скривився, — Протухла, смердюча, та й тієї давали по півкухля на день…

Затамувавши подих, Федя слухав Хуана, боячись пропустити бодай слово. «Це ж так само голодували матроси Магеллана під час плавання через Тихий океан», — мимохіть згадалося йому.

— Ми вже вирішили, що всім нам прийшов кінець, але тут з північного заходу потяг вітерець. Він усе дужчав і дужчав, і надвечір нас уже тіпало, мов у лихоманці. Здавалося, всі чорти й відьми зібрались на своє пекельне зборисько… Каракку кидало і жбурляло, як тріску. Грішним ділом я вже вирішив, що ніколи більше не доведеться пропустити скляночку доброго кастільського вина…

Тут боцман жестом показав, що в нього пересохло в горлі. Габріель хутчій зачерпнув кухлик вина. Смакуючи, боцман неквапливо спорожнив його.

— От тоді то, браття, й почалося… Скільки житиму, не забуду… На ранок буря затихла, і ми побачили на обрії велику червону скелю. Була вона схожа на… — боцман озирнувся, шукаючи, з чим би порівняти скелю. — Дідько її зна на що… Ну, як перекинутий баркас, тільки, звичайно, в стократ більший. Нашу каракку несло прямісінько на скелю. І от прокляття, що ми не робили, як не намагалися змінити курс, нічого не виходило. Височенні хвилі, яких, скільки й живу, ніколи не доводилось бачити, ну, заввишки з церковну дзвіницю чи й більше, скажено клекотіли біля тієї скелі… А нас усе тягло й тягло до неї. Виходу не було. Всі почали молитися, готуючись вирушити на той світ… Раптом моя шпага вирвалася з піхов і…— боцман вирячив очі,— полетіла в повітрі до скелі. Услід за нею вискочив з-за пояса пістоль…

Молодий безвусий матрос ахнув і пролепетав:

— Що ж це за скеля така? Га?

А боцман, не звертаючи на нього жодної уваги, продовжував:

— Спершу я не повірив власним очам, коли бачу: і в інших те ж саме— полетіли шпаги, пістолі, шаблі, а потім гарматні ядра… Одне слово, за мить ми всі лишилися без зброї. Навіть ніж у нашого кухаря притягла скеля разом з казанками…

Федю здивувало, що бувалі моряки, дорослі люди вірять небилицям, які Хуан висмоктав з пальця. Слухачі охали, сплескували руками, дехто, вражений дивовижною пригодою, завмер з розкритим ротом.