Дивовижна одіссея Феді Кудряша

що переламав навпіл ліберійський океанський танкер «Уорлд Конкорд». А він же був вантажністю понад тридцять тисяч тонн… Тієї буряної ночі затонуло ще кілька не менших суден. Тоді ж таки загинув плавучий маяк «Саут-Гудвін», корпус якого було розраховано на найлютіші урагани… Та що казати! Вже в 1967 році серйозні пошкодження через негоду дістало понад тисячу кораблів. Вісім затонуло.

— Я розумію, тату, але…

— Ех ти, дивак. Поглянь краще вперед, бачиш: он море виглянуло з-за гори!

Серед пасажирів прокотилось збудження: усім хотілося хутчій побачити море. Почулись голоси:

— То це вже ми в Алушті? Приїхали?

— Авжеж, під'їжджаємо.

Федя швидко забув про розмову з батьком. Настрій пасажирів передався і йому, він відчув, як серце сповнюється радістю, чеканням чогось незвичайного, небуденного. Море! Це ж уже справжнє! Не в кіно, не на картині і не по телевізору!

А попереду синіла, зникаючи в білявому серпанку на обрії, чиста ясна блакить. Море було спокійне. Воно злегка сріблилась під промінням жаркого кримського сонця.

Стривай, що там на обрії? Здається, корабель… Федя підніс до очей бінокль. І хоч дивитись було незручно — тролейбус трясло на вибоїнах, він повертав то вправо, то вліво, — хлопчик усе ж роздивився судно. На кормі і трохи попереду його середньої частини височіли надбудови, від середньої з них на ніс і на корму вели перехідні містки. Надводна частина борту — невисока, і його лінія до носа помітно вищала. «Танкер», — одразу встановив Кудряш.

Останній шмат дороги від Алушти до Ялти промайнув якось непомітно. Федя не бачив ні скелястих урвищ кримської яйли, ні тютюнових плантацій та виноградників, ні фруктових садів. Вся увага його була прикута до моря. Йому здавалося, що в салоні тролейбуса він уже відчуває ледь солонуватий йодистий запах моря.

За Ведмідь-горою, внизу, серед зелені садів і парків, пропливли білосніжні будівлі міста-курорта Гурзуфа.

І ось уже внизу на схилах гір амфітеатром розкинулась перлина Криму — Ялта.

Євгенові Михайловичу і Феді пощастило: вже за півгодини вони влаштувались у готелі «Магнолія».

— Може, пообідаємо? Ходім до ресторану, — запропонував батько, коли вони занесли речі в номер готелю.

— Ні, ні, тату, я не голодний. Краще сходимо в порт.

Євген Михайлович усміхнувся. Ну, звісно, про який ресторан може йти мова, коли поруч море! Вже кого-кого, а свого сина він добре знав і розумів його стан.

— Що ж, у порт, то й у порт.

Вони спустились у просторий вестибюль готелю. На стіні висів барвистий плакат: білий теплохід гордовито розсікав форштевнем скісні хвилі, а над ними, звичайно, як годиться, пролітали чайки. З лівого боку плаката — набережна, де в тіні екзотичних пальм прогулювалось кілька курортників. І напис на плакаті великими синіми літерами:

«Круїз по Чорному морю. Любі друзі! Запрошуємо вас зробити захоплюючу морську подорож. За 18 днів ви відвідаєте міста-герої Одесу й Севастополь, а також Новоросійськ, Сочі, Сухумі, Батумі… Пам'ятайте: найкращий відпочинок — це відпочинок на морі!»

«Оце так-так, — з гіркотою подумав Федя. — На морі найкращий відпочинок… Це зветься плаванням — ресторани, музичні салони, бібліотеки, басейни, солярії, кінотеатри. Захоплююча подорож!.. Та колись, далебі, не кожен осмілювався навіть зійти на борт корабля, не кажучи вже про те, щоб стати моряком. А тут плавання — така собі весела безтурботна прогулянка… Якийсь будинок відпочинку, а не корабель».

Хлопчикові стало прикро. Він спохмурнів і мовчки йшов поряд з батьком.

По набережній туди й назад сновигали відпочивальники. «Як у нас на Хрещатику в святкові дні», — промайнуло у Фединій голові.

В тіні темно-зеленого гостроверхого кипариса притулився газетний кіоск. У Феді перехопило дух: за склом вітрини, поряд з газетами, журналами, листівками поблискували емаллю значки.

У кожного своє захоплення. Хто збирає поштові марки, хто колекціонує автографи різних знаменитостей, ще інші — монети чи паперові грошові знаки; є й такі, що збирають сірникові етикетки. Федя ж колекціонував значки. їх у нього була вже не одна сотня.

Ясна річ, і тут, у Ялті, він не міг спокійно пройти повз кіоск.

— Що? Вже нагледів? — підморгнув йому батько. — Таких напевно ж у твоїй колекції нема. Це ялтинські сувенірні.

За хвилину на Фединій сорочці вже красувалося сім новеньких значків. На одному — силует гори Ай-Петрі," на другому — Ластівчине гніздо, на третьому — маяк…

— Може, вас, юначе, зацікавлять і листівки? — звернувся до Феді кіоскер. — Маю прекрасний набір з видами Криму. Будь ласка — мис Плака або масив Кара-Даг. Ось Великий Кримський каньйон… Ви тільки погляньте, як цікаво зафотографовано: дика природа і вертоліт…

— О, листівки, то вже моє хобі,— вигукнув Євген Михайлович і став розглядати запропонований набір. — Так, так, справді гарні листівки, — говорив він напівголосно. — Ось Ялтинський морський порт, а це гірська тролейбусна лінія Сімферополь — Ялта. Бачиш, Федю, навіть тролейбус точнісінько такий, як ми їхали.