Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

Але щороку, коли гуси поверталися до Лапландії, Горго прилітав у долину біля Сірих скель.

Це був могутній і сміливий орел. Навіть родичі побоювалися його і ніколи не вступали з ним у суперечку. Лісові птахи лякали його ім'ям неслухняних пташенят. Гірські козли тремтіли, як боязкі зайчата, угледівши його тінь. Він нікого не щадив, він бив свою здобич без промаху. Але за все своє життя він жодного разу не полював біля Сірих скель і не займав навіть кінчиком кігтя жодну дику гуску.

Розділ п'ятнадцятий. Совина таємниця

1

День за днем ішов мирно і тихо. Кожен день був схожий на попередній як дві краплі води.

На озері біля Сірих скель виросло справжнє пташине місто. Зусібіч його захищали від чужих очей гори. Жоден звір туди не заглядав, а про людей і говорити годі. Та й звідки там узятися людям? Що їм робити серед боліт і каміння?

— Невже в усій Лапландії немає жодної людини? — говорив Нільс Мартіну.

— Немає, і добре, що немає, — відповідав Мартін. — Ти вже мені пробач, але нам, гусям, непогано відпочити від людей.

Та Нільс був із ним не згоден. Щиро кажучи, йому іноді хотілося відпочити від гусей, хоч він їх і любив.

— А онде, за горами, — не вгамовувався Нільс, — невже теж тільки птахи живуть?

Стара Акка почула цю розмову і підійшла до Нільса.

— Хочеш сам побачити, що там, за горами? — сказала Акка. — Я вже теж думала — ну що ти, наче нянька, сидиш цілими днями з гусенятами? Хочеш, полетимо завтра? Треба тобі побачити нашу Лапландію.

Наступного дня Нільс прокинувся швидше за всіх. Навіть Акка ще спала. А вона ж прокидалася першою в усій зграї. Нільс не зважився розбудити гуску. Він закрокував туди-сюди біля сплячої Акки. Ходить неначе тихо, а таки й наступить, немов ненавмисно, на сучок. Ну, гуска й прокинулася.

— Що, не терпиться тобі? — сказала вона. — Я й сама залюбки розімну крила.

І все-таки Акка спочатку обійшла, як і годиться, всі гнізда, пересвідчилася, що нічого лихого ні з ким за ніч не скоїлося, і лише тоді зважилася покинути свою зграю.

Пасмо за пасмом перед Нільсом відкривалися гори. Вони неначе виштовхували одна одну, кожна хотіла піднятися вище, ближче до сонця і зір.

На найвищих вершинах лежав сніг. Сніг був білий-білий, він виблискував і іскрився на сонці, а в ущелинах, куди сонячне проміння не могло зазирнути, сніг здавався блакитним, як небо.

Дивлячись на ці вершини, Нільс пригадав казку про одноокого троля. Ось яка була ця казка.

Жив колись в лісі одноокий троль.

Задумав він побудувати собі будинок — такий, як у людей.

І побудував. Будинок вийшов чудовий. Від стіни до стіни — верста, від підлоги до стелі — три версти. Одне тільки зле — печі в будинку немає. Мабуть, троль не помітив своїм одним оком, що люди у своїх будинках складають печі.

Зима по лісу гуляє. А троль сидить у своєму будинку і тремтить від холоду.

— Нікуди цей будинок не годиться! — розсердився троль. — Треба новий будувати. Тільки тепер я буду розумнішим. Побудую будинок ближче до сонця — хай воно мене гріє.

І троль узявся до роботи. Він скрізь збирав каміння і нагромаджував його дедалі вище.

Скоро гора з каміння піднялася ледь не до самих хмар.

— Ось тепер, мабуть, досить! — сказав троль. — Тепер я побудую собі будинок на вершині цієї гори. Житиму під боком у самого сонця. Вже поряд із сонцем не замерзну!

І троль поліз на гору.

Та що це?! Що вище він лізе, то холодніше стає.

Дістався до вершини.

«Ну, — гадає, — звідси до сонця рукою подати»

А в самого від холоду зуб на зуб не попадає.

Троль цей був упертий: якщо вже йому в голову що западе, нічим не виб'єш. Вирішив на горі побудувати будинок — і побудував.

Сонце неначе близько, а холод все одно до кісток пробирає.

Так цей дурний троль і замерз.

«І чому воно так? — гадав Нільс, щулячись від холодного повітря. — Адже вгорі справді ближче до сонця, а чому ж холодніше?»

Цієї миті Акка, наче підслухавши його думки, рушила вниз.

Гори під ними розступилися, і тепер вони летіли над долиною. Долину перетинала вузесенька стрічка річки.

А що це за дивні горбики на березі? Круглі, загострені… І дим із них снується!

Дим! Отже, там живуть люди! Ну звичайно ж, у Лапландії живуть лопарі. І горби — це не горби, а житла. Їх роблять так: забивають у землю кілька жердин, а потім обтягують оленячими шкурами. І називаються такі будинки чумами.

Нільс знав про це з розповідей шкільного вчителя. А зараз він усе бачив на власні очі!

Ось між чумами бродять якісь тварини. На головах у них стирчать роги. Так це ж олені! Ціле стадо лапландських домашніх оленів! У крайньому чумі палало багаття. Дівчинка-лопарка щось пекла на розпеченому камінні.

На дівчинці були хутряні штани і довга сорочка, теж хутряна. Нільс здогадався, що це не хлопчик, а дівчинка, тільки по тому, що дві довгі чорні кіски весь час спадали вперед, коли вона нахилялася. А дівчинка їх знай лише відкидала на спину, щоб вони не потрапили у вогонь.