— Ти мене не перебивай, — сказав Горго, — а слухай. Я їх питаю: «Ви чого між собою розпускаєте плітки, про чужі таємниці базікаєте?» Вони туди, сюди… «Що ти! — бурмочуть. — Ми не знаємо нічого і не розуміємо, які такі таємниці». Я знову потрусив їх трішки. «А, кажуть, знаємо, пригадали. Нахилися, будь ласка, ближче. Ми цю таємницю можемо повідомити тільки пошепки і лише на вухо». І зашипіли мені в обидва вуха, як змії. Ну, я не сова, я шептати не буду. Я тобі прямо скажу…
— Кажи ж бо, кажи! — придушеним голосом прошепотів Нільс.
— Важко тобі стати людиною, — сказав Горго. — Цей гном таке вигадав, що й не присниться.
— Та не муч його, — втрутилася Акка. — Кажи швидше.
— Так от: не бути тобі, Нільсе, людиною, поки хто-небудь з доброї волі не захоче стати таким самим маленьким, як ти.
— Та хто ж захоче стати таким, як я! — у відчаї вигукнув Нільс.
— Постривай, це ще не все. Якщо знайдеться такий, ти повинен одразу ж вимовити заклинання. І ні слова не переплутати. Я це заклинання сто разів повторив, поки запам'ятав. А зараз ти запам'ятовуй.
І Горго заговорив повільно й урочисто:
— Як, як ти сказав? — перепитав Нільс. — Шурум-крути? Бу-рум-верти? Я — був, став — ти?
— Ну от усе й переплутав! Це ж заклинання! Тут кожне слово має бути на місці. Поміркуй лише: чи хтось захоче стати таким, як ти, а ти своїм «бурум-крути» все зіпсуєш. Слухай спочатку.
І Горго промовив спочатку. А Нільс дивився йому прямо в дзьоба і повторював слово за словом:
Розділ шістнадцятий. Удачник і невдаха
1
Після перших же нічних заморозків Акка Кебнекайсе звеліла всім готуватися до відльоту.
Тепер зграя була майже втричі більшою, ніж навесні.
Двадцять два гусенятка мали здійснити свій перший переліт.
Напередодні відльоту Акка влаштувала гусеняткам іспит. Спершу кожне окремо показувало своє мистецтво, потім усі разом. Це було дуже важко: треба було разом злетіти і в строгому порядку вишикуватися клином. Десять разів Акка змушувала гусенят піднятися і спуститися, аж поки вони навчилися тримати відстань, не налітати одне на одного і не відставати.
Наступного дня удосвіта зграя покинула Сірі скелі. Попереду летіла Акка Кебнекайсе, а за нею двома рівними вервечками тяглася ціла зграя — вісімнадцять гусей справа і вісімнадцять гусей зліва розмірено змахували крильми.
Нільс, як завжди, сидів верхи на Мартінові. Час від часу він обертався назад, щоб перелічити гусенят, — чи не відстав хто? Чи всі на місці?
Гусенятка старалися як слід.
Вони відчайдушно били крильми об повітря і покрикували одне на одного:
— Тримайся правіше!
— Куди ти виліз?
— Ти мого хвоста зачіпаєш!
Лише Юксі був усім невдоволений. Не минуло й години, як він жалібно запищав:
— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! У мене крила втомилися!
— Пусте, відпочинеш уночі! — крикнула Акка.
Але Юксі не вгамовувався.
— Не хочу вночі, хочу зараз! — пищав він.
— Помовч, помовч! — зашипів на нього Мартін. — Ти ж найстарший! Як тобі не соромно!
Юксі стало соромно, і він замовк. Але за годину він знову забув, що він старший, і здійняв пискіт:
— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! Я хочу їсти!
— Зачекай! — вигукнула Акка. — Прийде час, усі їстимуть і ти поїси.
— Не хочу чекати, хочу негайно! — пищав Юксі.
— Не ганьби батьків, — зашипіли Мартін і Марта. — Ось довередуєшся, що Акка вижене тебе зі зграї. Що тоді робитимеш? Адже пропадеш сам.
Юксі і сам знав, що пропаде, і замовк.
Одна за одною залишалися позаду засніжені гори.
— Дивіться і запам'ятовуйте! — казала Акка гусенятам. — Ця гора називається Сар'єчокко, а поряд — Порсочокко. Ось цей водоспад називається Зьофаль, а цей Ристо. А гірське озеро під нами…
Але тут гусенятка захвилювалися.
— Акко! Акко! — закричали вони. — У нас в голові не поміщається стільки назв. Вони такі складні…
— Нічого, — відповіла Акка. — Чим більше вкладати у ваші голови, тим більше в них залишиться місця!
— А як називається он та гора, найвища? — запитав Нільс.
— Вона називається: Ке-бне-кайсе! — урочисто проказала стара гуска.
“То он воно що! — подумав Нільс. — Справді, Акка народилася тут. Тому її й називають Аккою Кебнекайсе. Ну звісно ж, така знаменита гуска, як наша Акка, мала народитися не де-небудь, а біля найвищої гори!”
І Нільс з іще глибшою пошаною поглянув через голови гусей на вожака зграї.
Лопарі теж ішли на зиму подалі від суворих гір. Нільс бачив, як вони сходять униз цілими стійбищами, з оленячими стадами, з домашніми пожитками. Навіть житла з собою забирають.
Нільс дивився уважно — може, десь із гуртом кочівників іде дівчинка, що пригостила його коржиком? Невже він так і не попрощається з нею?