Доба націоналізму

Мусоліні писав недавно: «Багато держав у Европі марширує шляхом фашизму, навіть тоді, коли твердять щось противне. Всюди йдуть назустріч тій політичній організації національних суспільностей, яку Мусоліні багато років тому окреслив «організована, сконцентрована, авторитарна демократія на національних основах». Кожна нація матиме «свій»; це значить – фашизм, що підходитиме до властивої ситуації даного народу: немає й не буде ніколи якогось фашизму на експорт у стандартизованих формах, але є комплекс доктрин, метод, досвідів, способів реалізації, що поволі вдаряють і вдираються в усі держави европейської спільноти й які репрезентують «новий» факт у історії людської цивілізації». Зокрема, назвав Мусоліні Ніппон і Бразилію, в звязку з цими ствердженнями про добу націоналізму.

Націоналізм, як політично-устроєву доктрину, дасться схарактеризувати певними спільними моментами, що виступають у всіх випадках як 1) наслідок боротьби з тими самими противниками в імя того самого найвищого ідеалу нації, і 2) наслідком певних взаємних впливів, що безперечно мають місце й мусять мати в інтересах кожного окремого націоналізму. Ці впливи не означають наслідування. Побоювання, що даний націоналізм, як доктрина, що впливає на чужий націоналізм, може діяти імперіялістично, відпадає, бо така доктрина в своїй ідеї все наставлена на суверенність і ріст власного субєкту – нації самої по собі, отже кожної зокрема. Понаднаціональні моменти «післанництва» є зброєю духового наступу націоналізмів на другі нації, а не самі устроєві доктрини.

Повстають у нашій добі рухи, які ведуть боротьбу в імя служення центральній цінності: нації. Хоч означення цього поняття різне, то це не заміняє самого поняття нації в рамках світоглядів. Нація, Україна, popolo, italianita, Volk, Deutschland і т.д. – ось вічні, абсолютні цінності, супроти яких усі другі вартості видаються релятивними і другорядними.

Важним запевнити існування й зріст цієї абсолютної цінности. На цій меті сперті державні ідеї всіх націоналізмів. Вони різно формовані – бо навязують до різних національних і історичних традицій. В одних націоналізмів наука про державу ставить державу на першому місці перед нацією (напр. в італійському фашизмі), в других підкреслена служача функція держави (напр. в німецького націонал-соціялізму) – але це не суттєве для самої позиції держави в рамцях світоглядів.

Воскресення мітів повязало життя націй із ірраціональними праосновами. Вождь і національна спільнота – ці оба поняття, яких не можна розділити – є висловом синтези авторитарности й масовости, в розумінні включення в націю маси творчих індивідуальностей, що перейняті національною ідеєю. «Нація понад усе» і засада «suum cuique» вможливлюють гармонійний розвиток і внутрішній зріст нації. Гієрархія й вождівство походять у своїх найглибших основах із героїчного сприймання життя й такого ж розуміння політики, що стаа ворожою крамарському духові політики минолої епохи. Цей героїзм визнає ідеали і його творчу силу в історії. Націоналістичні революції наставлені в імя своїх правд на тотальність: їх аванґардом є еліти – меншості.

Український націоналізм займає сьогодні між другими націоналізмами окремішне місце постільки, що він є в першій мірі ідеєю визволення з чужонаціонального ярма. Але в своїй суті українська національна революція неодинока не тільки тому, що існують націоналізми других поневолених націй в СССР, але й тому, що (як це бачимо напр. в Европі) націоналізми в світі змушені сьогодні перемагати в боротьбі не тільки ворожі сили власного національного тла, але й ворога, що приходить з-закордону. Так характеризує сьогоднішній етап нашої доби той «двоподіл світа», якого свідками ми є.

Важно тут ствердити тільки те, що постулят революції – підпорядкованість і карність – про який була вище мова, в такій ситуації подвійно важливий, бо йде про мілітарно-збройний чин і суцільний фронт назовні. На ідеольогію «свободи» і т.п. тут не може бути місця ні на хвилину. Український націоналізм наставлений на тотальну мобілізацію нації – в імя боротьби за творчі цілі державности, національної спільноти, за буття нації; соціяльність українського націоналізму є одною з найсильніших його нот, але її не затирає ніколи демагогія «раю» і «свободи», в змислі наркотизації мас розкладовими впливами. Бо доба націоналізму навіть після повної перемоги над силами минулої епохи – не перестане бути добою перманентного поготівля націй!