Добло і зло

Ми поцупили лопату для високоморальної мети — створення при шкільному кабінеті історії етнографічного музею.

Для поповнення його фондів годилося все, що десь погано лежало: розбиті і склеєні (я чесно, не спіцяльно, мама!) глечики і тарілки, гамно з сувенірного базару (ручки-гуцули з червоними дерев'яними піськами йшли на ура серед школярів), коцики і рушники, прядки й веретена. Останнє, як найбільший атавізм, відповідно, представляло собою найбільшу цінність.

— Там їх ще повно… — шепотіла Кропива. — Ходи, Іра!

— А де це — там? — Хоча мені було майже все одно, тільки би злиняти з історії під серйозним приводом. Чомусь вчитель давав нам таку демократичну фору — займатися археологією за рахунок історії України. Правда, потім він нас викупив і щастя закінчилося, та все ж свободи було трохи більше, ніж в інших дітей, заживо похованих у своїх конспектах.

У Яремчі якраз був закінчився період «багатиє тоже плачут». Через те що все населення невідривно прилипало до екранів телевізора, поки йшов серіал, у церкві навіть службу перенесли на півгодини. Бо парафіяни приходили рівно на півгодини пізніше — якраз додивившись «Маріанну». «Просто Марія» вже почалася, але цікавила нас з Кропивою значно менше, ніж «Маріанна» чи «Рабиня Ізаура» в незапам’ятні часи. Та Ізаура взагалі з мене випила десять літрів дитячих сліз і крові.

Я тоді ходила на художню. В перший клас. Чи в другий. Мала ще була, коротше. А по теліку Ізаура вечорами як символ домашнього затишку і смаженої курки з картопляним пюре. Тільки який там затишок, якщо художня закінчувалася о 7:45?! І ще уроки треба було вчити після неї. А Ізаура починалася десь коло сьомої, так що поки я доходила додому, вона вже майже закінчувалася. Спочатку Наталя Петрівна, наша вчителька, жаліла нас, серіальних фанатів, і включала телевізор на художній. Головне, щоби малювали. Але акуратно водити писачком по яйцю й слідкувати за драматичними перипетіями любовної історії, що розгортається в кріпацькій Бразилії, одночасно не всякому вдавалося. Мені, принаймні, точно ні. Я відкривала рота й зводила очі до неба — тобто під стелею, туди, де в нас стояв чорно-білий телевізор.

— Карпа, працюй! — бахала туго скрученим журналом по столу біля мене Наталя Петрівна. — Я тобі зараз дам Ізауру!

І вимикала телевізор. Це я зараз розумію, що вона нам адекватність прищеплювала, бо сама знаю, що телік — це зло. А тоді злом для мене виступала Наталя Петрівна і її безсердечне ставлення до моїх душевних пристрастей.

Плюс я іще була на два-три роки молодшою від своїх однокашників. І переважна більшість їх були хлопці. Жива мішень, коротше. Гріх не познущатися з малої і круглої Карпи. Тож коли підходила вечірня сьома година буднього дня (от на вихідні Ізауру чось не показували!) і я починала йорзати на твердому стільці, Крайлюк з Шамалою починали своє тихе й підленьке:

— Карпа… Карпа, сьома година.

— Карпа, Ізаура!

— Ууууу!!! — завивав Шамаліст.

— Шамала, закрий рот! — встрявала Наталя Петрівна.

Але було вже пізно: мої гіркі сльози текли мені аж по сраці.

Кропива на художку не ходила. Ходила, як більшість порядних дівчаток, на народні танці до Надії Василівни. Бо ненародні вела Неля Романівна, що кидалася мештом з твердим каблуком в того, хто погано танцював. Я зо два роки ходила до Нелі Романівни. Капець попадав у мене значно частіше, ніж в інших: я ще й погано вміла бігати.

Надія Василівна дотримувалася не таких радикальних методів. Вона була з дітьми добріша й індиферентніша, тому на всіх оглядах педагогічно-творчих досягнень школи мистецтв перемагали діти Нелі Романівни.

Зате Надія Василівна, завдяки своїй демократичності, була відкрита до нових тенденцій. Коли нам стукнуло по 11–12 років, ми записалися НА РЕП. А шо? Гурток такий був. Вчилися танцювати «реп». Хтось ще казав, що по-правильному танець називається «хіп-хоп», але ми з Кропивою точно не повірили. Шо за хіп-хоп такий? Ще скажіть ніби «дін-дон» чи «тік-так». «На реп» ми ходили цілою тусою: хлопці, дівчата, вік і ріст значення не мали. Всі бляді міста були там. Всі інтриги там плелися. Дзеркальна кімната так званої Маленької школи — напівзруйнованого приміщення, де, крім «репу», був ще гурток із пошиву м’якої іграшки і склад туристичного спорядження: рюкзаки-колобки, непідйомні ватні спальники і вицвілі оранжеві палатки, що трималися на зрубаних товстеньких деревцях в ролі альпенштоків.

Отже, похилена підлога в дзеркальній кімнаті, магнітофон на стільці в кутку. Надія Василівна в закритих червоних «полуботіках» на підборах, в довгій сірій спідниці, абсолютно без емоцій показує нам рухи «репу». Ніжка вправо — поворот, ніжка вліво — поворот. Можна додавати руки. Хлопці, наймодніші, такі як Кулик і Боря Щербаков, відразу починали скакати так, як вони бачили по телевізору: Тейк Зет якийсь там чи Снеп, не знаю, що вони більше любили.