Добло і зло

Ну, так воно і сталося. Вася, що швидко, в пориві пристрасті, вже була застрибнула на підвіконня (в Кабінеті з меблів — поки лише порване крісло), вже почалося в них це, що проти ночі ліпше не згадувати, бо спокійно не заснеш, як тут прочиняє двері Лососик. Вася — хоп! — швиденько закидає обидві ноги на підвіконня і сідає цнотливо в профіль, задумливо поглядаючи на небо з силуетами баштових кранів і Місяцем. А Ведмідь застигає, як вкопаний, із розгорнутою шубою в широко розставлених руках…

Ніч все ставила на свої місця. Бо Жених спав на Ведмедячому приданому — купленому ним власноруч Синьому Дивані. А Ведмідь спав із Васею на моєму ліжку в моїй спальні. І якби ж то спав…

— Ну, але як ти йому це все пояснюєш?! — не йняла віри я.

— Так просто і пояснюю. Що Вася — моя кузина-ябеда, і що скоро вона поїде в Харків, і якщо я буду спати з ним, вона все розкаже моїм батькам. А вони у мене дворяни, дипломати і взагалі страшенно строгі і порядні.

Інститут благородних дівиць. Сука бля.

П. С. А жених був лисий, сумний, мовчазний і все купляв. Жалко його.

П. П. С. Особливе подяка йому за набір "Стіл + 2 стільці всього за 365 грн".

ОЧІ

Одного разу він сказав мені:

— У тебе такі красиві очі.

— А отак? — спитала я і відтягла нижні віки так, що на їх дні стало видно все страшне й червоне і те, що в мене низький гемоглобін.

ШАЛАНДИ ПОЛНИЄ ФЄКАЛІЙ…

Якось ми з Ведмедем і Гапою, моєю розумнішою за мене сестрою, їхали до діда з бабцьою в Черкаси. Перед тим ми з Гапою битий час чекали Медведя під мостом на Харківській. Він добирався на маршрутці крізь бурани сюди з Троєщини — місця своєї вуаєристської роботи. Поки нам з Гапою було нудно, ми скупили і майже зжували всі запаси рибки-піськи з довколишніх кіосків. Ну, знаєте цю засипану сіллю й хімікатами приплюснуту рибку "к піву" в пакетиках? Жовтий валасатік там, тещин язик? (Цікаво, скільки зятьків би купували в кіосках справжній засолений і засушений тещин язик? До пивка так нічо вроді йде…) Так от, ця риба, згідно свого призначенні в житті після смерті, страшенно засмерділа нам автомобіль Білочка. Весь салон, смітник, торпеду і навіть лобове скло, що запотіло від сорому.

Коли Медвідь нарешті виліз з маршрутки на свободу, ми і його накормили рибою. Він пручався, але їв. Так що смерділи ми тепер по-чесному, усі чотири: я, Гапа, Медвідь і машина Білочка.

— Міша, — починаю я задрочувати Ведмедя. — Від тебе так пахне дивно…

— Дура!

— Кака. Пахне, як кака. Прикинь, Міхаїл, у тебе прізвище таке би було — Какін. Міша Какін. Мішка Какін, пацан с нашева двара. От що би ти тоді робив?

— Сама ти Какін, — образився Ведмідь.

— Нє, Ведмідь, я не Какін, в тому вся і штука. А от ти, Міша.

— Какін. Інтелектуали ви, канєшна. — Вставляє Гапа.

— О, Гапа. — помітила я нового учасника. — Прикинь, ти би поженилася з татом Міши. Ну, щоби Міша був твоїм сином. Тоді би ти, якби вийшла заміж за Какіна, ясно що не стала би брати його прізвище і врятувала би Мішу від ганьби.

— Ой Стас, шо ти таке мелеш? — (Стас — це моє секретне ім'я, тільки шшшш…)

— Та не мелю, а діло говорю. Ти ж не захотіла би бути Какіна? Так що взяла би й акронім такий намутила: Гапа + Какін, отєц Медведя, дорівнює Гапакакін. Так що син би в тебе був Міхаїл Гапакакін.

— Міхаїл Гапакакін… — шоковано вимовляє Ведмідь.

І тут нас рве на неподільні атоми.

— Га-га-га-га!!! Міхаїл Гапакакін! Міхаїл Гапакакін!!!

Першою перестає реготати Гапа.

— Спорим, що якщо хтось через годину знову скаже "Міхаїл Гапакакін", ви знову будете ржати?

Ну ми і так поки ржемо, хоч і розуміємо, що, це власне, ніяким боком несмішно. Потім говоримо про все на світі: секс, політика, бензин і качечки. А потім сама ж Гапа підступно шипить із заднього сидіння:

— Міхаїл Гапакакін!

Добре, що ми нешвидко їхали.

Так воно до Медведя й прив'язалося. Як його секретне ім’я. Кількість імен Міші аж ніяк не заважала.

Одного дня хтось зашуркотів ключем у замку наших проносово-світанкових залізних дверей.

— Шаланди полниє фєкалі-і-ій! — намугикував Ведмідь, коли перетворився з хтося на себе.

— Нє, Гапакакін, не твоя це пісня… — зловісно вирекла я через скручений у трубочку журнал. Я була прекрасна з цим паперовим дзьобом, в трусах і в тапочках з грибами.

А на Ведмеді був чорний капелюх і чорне пальто з білими крилами на спині. Ги, Ведмідь з крилами. В тему до крил — виправлений поверх коміра білий капюшон теплого светра.

— Нє, я не Гапакакін, — каже Ведмідь. — Я цей, як його… Ну, як звали Д’Артаньяна? О, я — Міхаіл Баярскій!

— В твой старий зад, ланфрен-ланфра, леті, мая галубка… — заспівала Вася.

А потім ми, як то водиться, завелися горлопанити сінатринське "Нью-Йорк, Нью-Йорк" і ходити кабінетом з широко розставленими напівзігнутими ногами і тако ж розкаряченими руками.

— Борці сумо, — сказав Ведмідь.

— Три статевозрілі особини, 27 і два рази по 24 роки. Піздєц, — сказала я.