Добло і зло

ВЕЛЕТЕНСЬКІ РИБИ ГАНГУ

Якщо лежати долілиць на піску з яскравим срібним відблиском просто тут, біля місячної води Гангу, і тримати голову на правій щоці, проти течії можна побачити велетенських срібних риб із червоними плавниками.

Якщо сидіти на камені, підклавши під дупу коцик, курити траву і думати, про що писати в тижневик "Сім’я і Дім", можна також побачити риб. Але невеликих таких, рожево-жовто-червоних. І вони посміхатимуться, коли будуть стрибати, бо ж подобається їм це діло.

Якщо стояти над Гангом зовсім високо, аж на середині найвищого дерева з великими червоними квітами і чорним гіллям, якщо міцно руками й ногами за те гілля триматися, риби стають воронами. Чи як там називаються ці великі чорні птахи, що гострими дзьобами випивають квітковий нектар?

Птахи і риби, коли люди співають на берегах, рухаються синкопованими зграями. Паралельно одні одним. Тільки птахів нам видно, бо вони в небі, а риб ні, бо вони під місячно-зеленою водою. Хіба що, коли одна з них вибивається з ритму і смикається трохи вбік від інших, ми кажемо: "Дивися, риба скаче!"

А ще отримувала від нього відповіді:

Meni snylos, scho ty pokazuyesh svoyu oselyu u yakis zanedbaniy kamyaniy budivli, shozhiy na torgovycyu u Mtsheti. Vikna і dveri buly zavishani rudym polotnom, bo vid svitla u tebe bolily ochi. A koly ty hotila vpustyty kogos vseredynu, to vystavlyala na porozi glechyk z piskom.

А ще було ранкове співання мантр зі старенькою вчителькою, плани, коли стане тепліше, з усіма пілігримами піднятися до верхів’я Гангу й зажити аж вище Ганготрі, сидіння на валунах на березі, куріння й валяння в закинутому бітлівському ашрамі (я точно знаю, шо вибрала ту келію, де Ленон жив!), курячі крики павичів, денне споглядання орлів, нічне годування корів і відчуття майже святості від ходіння цими святими місцинами.

Ми поїбалися в делійському "Інтер-Континенталі" і з того часу вже з Рибочкою не розлучалися.

А після того (і до Рішикеша) ми були в Гоа. Російській губернії на території Індії.

— Нєт, ну тут всьо харашо, толька што здєсь дєлают все еті індуси? — обурювалася одна масковская дєвушка на дискотеці в Анджуні.

— Дура, ані здєсь живут! — шокував її приятель.

Кацапів на цьому океанському узбережжі з місяцем, велетенським, як сирна голова на прилавку голландського магазину, було мов у Криму. Точнісінько, срана Ялта, чесне слово. Тільки дешевше все, менше мєнтів і незіпсута їжа.

— А чьо ета такоє острає? — кричала на офіцика схожа на бритого Достоєвського кацапка. — Нє можете нармальную єду здєлать?! Я такоє єсть не сабіраюсь!

Так що нормальному їдлу і там скоро прийде капєц. Російські ресторації на березі плодяться й множаться. Якось їхали ми повз пациків на скутерах, і один із них, татаро-монгольської зовнішності, виголосив дивний коан:

— А ми іх блінамі закідаєм!

Вечорами, коли сходив місяць і заходила неясно куди точка збірки більшості активних відпочунів, можна було сидіти на пісочку і дивитися, що тобі посилає доля. Одного вечора нам послало двох російських пацанів і одну дівчьонку. З рюкзаками. Тільки-но приїхали. Вони йшли осяяним берегом і гаряче й натхненно, як то тільки в юності буває, сперечалися.

— Нєт, я так счітаю, — доводила дівчинка. — Сначала нада рєшить, чєм нам закінуцца, а уже патом, куда впісацца.

На базарі в Гоа тебе зустрічає гостинне:

— Наташа, падхаді! Купі! Класна! Шьолк! Дьошева!

Отже й філіал Єгипту тут заодно. І Анталія на додаток.

— Слиш, ти! — втирав абсолютно синій рашен місцевому офіцику. — Єслі скажеш правільна "Прівєт", дам сто баксав! Бля буду, дам! Во. Во смарі. Віш — паслєдняя сотка в кашилькє! Больше нічьо нєт. Тока паспарт і білєт да Маскви. Ну? Давай! Прі-вєт!

Квитки до Москви й паспорти часто фігурували як об’єкти зникнення. Обдвигані дешевим ем-ді-ем-еєм кацапи викидали їх в море, щоби тільки залишитися тут… Паслєдніє рамантікі.

Дуже сумно помічати, що містяки, котрі я відкрила для себе років зо п'ять тому, коли вони були малолюдними й невідомими, повільно перетворюються у відстійники турбидла. Чим більше заробляють ці крикливі клерки, тим менше лишається вільних територій для митців, йогів чи просто людей, шо люблять тихо повтикати. Під навалою байдужих до неповторності окупантів, з цих територій зникає автентичність, поволі з’являється всюдисуще "Наташа-дьошева!"

Вовчик каже, потрібна перебудова особистих площин. Оптимізація інтимних зон. Іншими словами — пішли всі на хуй. Бо уроди тебе всюди дістануть і нависнуть своїми високочастотними папугайськими голосами. Добре, що я хоч дещо встигла застати, Шкода, що встигну застати не так уже й багато. Та й то, тільки якщо наплюю в пику Корпорації й махну світ за очі, сподіваючись на систематичне падіння грошей мені на голову.

Але в Гоа я більше не їздок. Хоч там купа океану, гашишу й сексу. І взагалі несподіваних речей (поки що).

— Тьолки, — оголосила я по телефону. — ми тут недавно наїлися екстазі, накурилися гашишу і рішили поженитися.

— І шо?

— І я поженюся.

— Ти впевнене?!

— Так. — Це було доросле, виважене рішення.